Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
— Його ми, певно, і шукаємо, — сказав Фарід.
Високий таліб у чорних окулярах рушив до купи каміння, яке вивантажили з третього пікапа. Підібрав камінь і показав його натовпу. Гамір ущух, і тепер стадіоном, мов брижі, ширилося якесь гудіння. Я роззирнувся і зрозумів, що всі довкола клацають язиками. Таліб, до абсурдності схожий на бейсбольного пітчера на гірці, пожбурив камінь у чоловіка зі зав’язаними очима, який стояв у ямі. Камінь влучив йому в голову збоку. Жінка знову заверещала. Натовп вражено видихнув: «Ох!». Я заплющив очі та затулив обличчя руками. Глядацьке «ох!» з кожним кинутим каменем повторювалося раз за разом, і все це тривало доволі довго. Коли охання стихло, я запитав у Фаріда, чи вже кінець. Ні, сказав той. Мабуть, у людей просто стомилися горлянки... Не знаю, скільки ще я отак сидів, затуливши обличчя руками. А розплющив очі лише тоді, коли довкола почали запитувати: «Морді Він уже мертвий?».
Чоловік у ямі перетворився на криваве місиво в пошматованому одязі. Голова повисла, підборіддя вперлося в груди. Таліб у леннонівських окулярах дивився, підкидаючи в руці камінь, на чоловіка, який сидів навпочіпки біля ями. Той, що сидів навпочіпки, приклав один кінець стетоскопа собі до вуха, а другий — до грудей закатованого в ямі. Тоді відклав стетоскоп і заперечно похитав головою до таліба в чорних окулярах. Натовп застогнав.
Джон Леннон знову підійшов до купи каміння...
Коли все нарешті завершилося, коли закривавлені трупи безцеремонно закинули в кузови червоних вантажівок — нарізно, — кілька чоловіків з лопатами квапливо засипали ями. Один мимохідь спробував приховати великі плями крові, накидавши на них ґрунту. За кілька хвилин на поле знову вийшли команди. Розпочався другий тайм.
Нам призначили зустріч на третю пополудні. Мене вразило, як швидко вдалося домовитися. Я очікував зволікання, ну чи принаймні допиту або перевірки паперів. Але я забув, що навіть офіційні справи в Афганістані вирішуються дуже неофіційно: Фарід просто сказав талібу з батогом, що ми хочемо поговорити віч-на-віч із чоловіком у білому. Фарід і таліб обмінялися кількома словами. Тоді хлопець із батогом кивнув і крикнув щось мовою пушту юнакові з поля, а той побіг до південних воріт, де таліб у сонцезахисних окулярах балакав із тим огрядним священиком-проповідником. Усі троє переговорили. Я побачив, що чоловік в окулярах глянув угору. Кивнув. Сказав щось посланцеві на вухо. А юнак переказав повідомлення нам.
Отже, вирішено. О третій.
Розділ двадцять другий
Фарід обережно спрямував «ленд-крузер» на під’їзну доріжку одного з великих будинків у Вазір-Акбар-Хані. Припаркувався в тіні верб, гілля яких звисало над стіною довкола комплексу будівель на П’ятнадцятій вулиці — Серакі-Мегмена, «вулиці гостей». Десь хвилину ми посиділи мовчки, прислухаючись, як щойно заглушений мотор холоне з характерним цок-цок. Фарід вовтузився на сидінні, бавився з ключами, які висіли в замку запалювання, — вочевидь, готувався щось мені сказати.
— Мабуть, я почекаю тебе в машині, — наважився нарешті. Говорив так, ніби вибачається. Не дивився на мене. — Тепер це лише твоя справа. Я...
Я поплескав його по руці.
— Ти й так зробив для мене більше, ніж ми домовлялися. Я й не сподівався, що ти зі мною підеш.
Та насправді йти самому мені зовсім не хотілося. Навіть після того, що я дізнався про бабу, від його присутності поруч я зараз не відмовився б. Батько ввірвався б у парадні двері, вимагав би, щоб його негайно відвели до головного, і надер би дупу кожному, хто став на його шляху. Але баба давно помер і тепер похований на афганській частині маленького цвинтаря в Гейварді. Лише місяць тому ми з Сораєю поставили біля його надгробка свіжий букет ромашок і фрезій. Тож тепер я був сам-самісінький.
Вийшов з машини і рушив до високої дерев’яної вхідної брами. Натиснув кнопку дзвінка, однак той не озвався — електрики досі не було, — довелося постукати у ворота. Уже за мить з протилежного боку долинули уривчасті голоси, і мені відчинили двоє чоловіків з автоматами Калашникова в руках.
Я зиркнув на Фаріда, який сидів у машині, та беззвучно промовив губами: «Я повернуся», — проте зовсім не був певен у своїх словах.
Озброєні чоловіки обшукали мене з голови до п’ят, поплескали по ногах, помацали промежину. Один щось буркнув другому мовою пушту, і обидва захихотіли. Тоді пропустили мене у двір. Провели повз доглянутий газон з рядком гераней і приземкуватими кущами, які вишикувалися вздовж стіни. У глибині подвір’я стояв старий колодязь з ручним насосом. Пригадую, в оселі каки Гомаюна в Джелалабаді був такий самий — ми з близючками Фазілею та Карімою любили жбурляти в нього камінчики й слухати, як вони плюскають на дно.
У супроводі охоронців я піднявся східцями та ввійшов у великий скупо обставлений будинок. У вестибюлі на одній зі стін висів велетенський афганський прапор. Ми піднялися на другий поверх у кімнату, де стояли два однакові дивани м’ятного кольору, а в протилежному кутку — телевізор з великим екраном. До стіни був прибитий молитовний килимок з трохи видовженим зображенням Мекки. Старший з охоронців дулом автомата вказав мені на диван. Я сів. Потім вони обидва вийшли.
Я схрестив ноги. Потім випростав. Поклав спітнілі долоні на коліна. Так буде видно, що я нервуюся? Склав долоні разом, але вирішив, що так іще гірше, тож зрештою схрестив руки на грудях. У скронях пульсувала кров. Я почувався нескінченно самотнім. У голові кружляли думки, але думати мені зовсім не хотілося, тому що здоровий глузд підказував, що я вплутався в щось цілком божевільне. За тисячі миль від дружини, сиджу в кімнаті, що нагадує камеру для затримання, і чекаю на чоловіка, який сьогодні у мене на очах вбив двох людей. Справжнє божевілля. Навіть більше — безвідповідальність. Бо існує дуже велика ймовірність, що Сорая у свої тридцять шість залишиться бівою, вдовою. «Це не ти, Аміре, — нашіптувало щось усередині мене. — Ти ж безхребетний. Такий уже вродився. І в цьому немає нічого поганого. Слід віддати тобі належне, бо ти завжди це щиро визнавав. Принаймні щодо цього ти собі не брехав. У боягузтві
