Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Та мадам уже немовби задрімала, дихання її почастішало. Вона почала марити. У кімнаті пахло одеколоном, нашатирним спиртом і потом. У відчинене вікно з двору вривався гострий запах курника й кролятника.

Я встав і хотів вийти, але в дверях зіткнувся з Мімітосом. Сьогодні він був у чоботях і нових синіх шароварах, за вухом у нього стирчала волошка.

— Мімітосе,— сказав я йому,— біжи в Кало Хорйо, поклич лікаря.

Мімітос, щоб не бити чоботи дорогою, миттю скинув їх і взяв під пахву.

— Знайди лікаря, передай йому від мене велике вітання. Нехай сідає на мула й жене сюди без ніяких. Мадам, скажи йому, тяжко хвора. Простудилась вона, простудилася, бідолашна. Отак йому скажи. Ну, хутчій.

— Уже йду!

Він поплював у долоні, радісно поплескав у них, проте не рушив з місця.

— Ходи, кажу тобі!

Але він стояв — підморгнув мені, лукаво посміхнувся й сказав:

— Хазяїне, я сьогодні відніс тобі пляшечку помаранчевої води... Подарунок.

Він трохи почекав, поки я спитаю, хто мені послав той подарунок, та я мовчав.

— І ти не питаєш, хто тобі її послав, хазяїне? — захихотів він.— То тобі для волосся, казала, щоб пахло.

— Швидше йди! Мовчи!

Мімітос засміявся, знову поплював у долоні й вигукнув:

— Гоп! Гоп! Христос воскрес!

І зник.

Великодні танці під тополями були в розпалі. Коло вів смаглявий дужий юнак років двадцяти, бритва ще не торкалася його щік, які поросли довгим пухом, а його відкриті груди чорніли від густого кучерявого волосся. З закинутою назад головою він бив у землю ногами, мов крилами, час від часу кидаючи погляд на котрусь із дівчат, і тоді крізь смагу обличчя дико зблискували білки його очей.

Мені було радісно й водночас тривожно. Я повертався від мадам Ортанс. Доглянути за нею попрохав одну жінку, і ось тепер спокійно прийшов подивитися, як танцюють крітяни. Побачивши дядька Анагностиса, сів біля нього на лаву.

— Хто цей хлоп’яга, що веде коло? — запитав я старого у вухо.

Дядько Анагностис засміявся й відповів, милуючись хлопцем:

— Мов архангел, бісова дитина, архангел, що забирає Душі. Це ж Сіфакас, чабан. Цілий рік пасе в горах отару, і тільки на Великдень спускається побачити людей та потанцювати.

Він зітхнув.

— Ех, де моя молодість! — прошепотів.— Був би я молодий, клянусь тобі, взяв би Константинополь!

Юнак струснув головою й загорлав нелюдським голосом, ніби забекав розпалений баран:

— Шквар, Фанурйосе! Шквар так, щоб смерть здохла!

Смерть умирала щомиті і щомиті відроджувалась, як життя. Тисячі років юнаки й дівчата танцюють під деревами, які щойно розпустилися,— під тополями, під соснами, під дубами, під чинарами й гостролистими фініковими пальмами,— і танцюватимуть ще тисячі років з розпашілими від пристрасті обличчями. Одні обличчя зникають у землі, інші з’являються. Але суть залишається завжди та сама — єдиний, коханий, двадцятирічний, він завжди танцює, він безсмертний.

Хлоп’яга сягнув рукою до вуса, щоб хвацько підкрутити, але вуса не було.

— Шквар! — знову крикнув він.— Шквар, Фанурйосе, не дратуй мене!

Лірник змахнув рукою, гримнули струни, залилися дзвіночки, юнак підстрибнув на висоту людського зросту, ударив тричі ногою об ногу і зірвав носками чобіт хустку з голови хлопця, що танцював поряд,— Манолакаса, польового сторожа.

— Молодець, Сіфакасе! — залунало звідусіль; дівчата здригнулися й опустили очі.

Але юнак, уже суворий і зібраний, танцював мовчки, ні на кого не дивлячись, заклавши ліву руку за тонкий залізний стан і скромно потупивши роз’ярілі очі в землю.

Раптом танок різко урвався. З’явився старий паламар Андрульос. Він здійняв руки й загукав, показуючи язика:

— Удова! Удова! Удова!

Польовий сторож Манолакас стрепенувся й першим перестав танцювати. З майдану виднілася внизу церква, ще заклечана миртом і лавром. Розпашілі танцюристи здивовано зупинилися, старі повставали з лав, Фанурйос поклав ліру на коліна, вийняв з-за вуха квітневу троянду й понюхав.

— Де вона, гей, Андрульосе? — враз розпалилися всі.— Де?

— У церкві, щойно ввійшла, богом проклята, і несла цілий оберемок лимонного квіту.

— Держіть її, хлопці! — крикнув польовий сторож і перший кинувся до церкви.

Саме в ту мить на поріг церкви вийшла вдова в чорній хустці. Вона хрестилася.

— Падлюка! Потіпаха! Убивця! — закричали на майдані.— Ще й вистачає совісті на люди показатися! Хапайте її, вона ославила наше село!

Частина селян кинулась услід за польовим сторожем униз до церкви, решта почала кидати згори на вдову каміння. Один камінь улучив її в плече. Вдова скрикнула, затулила обличчя руками і, пригнувшись, кинулась утікати. Але молодь уже добігла до церкви, і Манолакас вихопив кинджал.

Удова, зойкнувши, позадкувала, потім низько нахилилася і, заточуючись, спробувала проскочити в церкву. Однак на порозі вже стояв мовчазний старий Маврандоніс. Він розкинув руки й уперся ними в одвірок.

Вдова відскочила ліворуч, кинулася до кипариса в дворі й припала до нього всім тілом. У повітрі просвистів камінь, ударив її в голову. Хустка з’їхала, волосся розсипалося по плечах.

— Заради бога! Заради бога! — кричала вдова, міцно обіймаючи кипарис.

Дівчата вгорі на майдані, збившись у вервечку, дерли свої білі хустки, баби позвішувавшись із огорож, верещали:

— Убийте її, гей, убийте її!

Двоє юнаків підскочили до вдови й шарпнули бідолашну. Чорна блузка тріснула, оголивши білу мармурову грудь. Кров уже текла з тімені по лобі, по щоках і шиї.

— Заради бога! Заради бога! — так само благала вдова.

Червона кров, сяйво груді довели юнаків до нестями. Вони вихопили кинджали.

— Стійте! — крикнув Манолакас.— Вона моя!

Старий Маврандоніс, усе ще стоячи на порозі церкви, здійняв угору руку. Всі завмерли.

— Манолакасе,— сказав він суворим голосом.— Кров твого двоюрідного брата волає! Заспокой її!

Я скочив з огорожі, на яку був видерся, й щодуху побіг до церкви, але перечепився через камінь і простятся на землі. Мимо пробігав Сіфакас — він схопив мене за карк, як кота, й поставив на ноги.

— А тобі чого тут треба, ти, дженджик нещасний? — гаркнув він.— Тікай звідси!

— А тобі що — не жаль її, га, Сіфакасе? Пожалій її!

— Я що — жінка, щоб було жаль? Я чоловік.

І він одним стрибком теж опинився перед входом у церкву.

За ним прибіг і я. Тепер усі збилися навколо вдови. Запала важка тиша, тільки чулося здушене дихання вдови.

Манолакас перехрестився, ступив крок уперед, здійняв кинджал; баби вгорі на огорожах радісно заверещали, дівчата