Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

зупинився на ніч, оточили. Тоді я вискакую на дах, переповзаю з крівлі на крівлю, стрибаю з однієї на другу, як кіт, а ніч місячна. Помітили мою тінь, повилазили на дахи, відкрили по мені вогонь. І тоді я — що ти думаєш? — звалююся в один двір, у дворі схоплюється болгарка — вона там спала — в самій сорочці. Бачить вона мене, вже розкриває рота, щоб закричати, а я простягаю руку, шепочу: «Аман! Аман! Мовчи!» — і хапаю її за грудь. Жінка зблідла, припала до мене. «Іди в дім,— каже мені тихо,— іди, щоб нас не побачили...» Я заходжу в дім, вона стискає мені руку: «Ти грек?» — питає. «Так, грек, не видавай мене». Я її обіймаю за талію — вона ні слова. Спав я з нею, і серце моє трепетало від радості. «Бач,— думаю,— бач, Зорбасе, от що значить жінка, от що значить людина! Хто вона? Болгарка? Гречанка? Арабка? Чи не все одно? Людина вона, людина. І тобі не сором убивати? Тьху на тебе!»

Так я думав, поки був з нею, в її теплих обіймах. Та хіба могла мене залишити вітчизна, сука скажена? Вийшов я вранці одягнений болгарином — перевдягла мене болгарка, вдова, витягла із скрині одяг свого покійного чоловіка й віддала мені, коліна мені цілувала й просила приходити ще.

Прийшов, як же. Наступної ночі таки й прийшов,— патріот, бач, звір лютий,— прийшов з каністрою гасу й підпалив село. Мабуть, і вона згоріла, нещасна. Звали її Людмилою...

Зорбас зітхнув, закурив, двічі затягнувся й викинув сигарету.

— Вітчизна, кажеш... Слухаєш ту бридню, що в твоїх книжках... Мене слухай: скільки існуватиме вітчизна, стільки людина залишатиметься звіром, скаженим звіром... Та дякувати богові, я врятувався, врятувався, все, кінець! А ти?

Я не відповів. Всі проблеми, які я намагався розв’язати одну по одній на самоті, прикутий до столу, цей чоловік розв’язав у горах, на волі, сам своєю шаблею.

Я заплющив очі, сумний і невтішний.

— Спиш, хазяїне? — розчаровано запитав Зорбас.— А я, дурень, патякаю з тобою!

Бурмочучи, він простягся на ліжку й невдовзі захропів.

Усю ніч я не міг заснути: соловей, цієї ночі вперше подавши голос у нашій пустелі, повнив світ якоюсь нестерпною мукою, і я раптом відчув, що мої очі повні сліз.

Удосвіта я піднявся, став у дверях, задивився на море й землю, і мені здалося, що світ за одну ніч перемінився.

На піску переді мною викинув маленькі білі квіточки вчора ще зовсім кволий осот, а в повітрі звідкись іздалеку плинули солодкі пахощі розквітлих лимонів і помаранч. Я вийшов, ступив кілька кроків по новій прикрашеній землі й зупинився, зачарований вічно відновлюваним дивом.

Раптом за мною почувся радісний скрик. Я обернувся: напівголий Зорбас уже піднявся й тепер стояв у дверях, так само захоплено впиваючись весною.

— Що це таке, хазяїне? — вражено вигукнув він.— Їй-богу, вперше бачу світ! Що то за диво, хазяїне, що то воно гойдається он там, синє таке? Як це на нього кажуть — море? Море? А оце, що підперезалося зеленим квітчастим фартухом? Земля? Ох, і майстерна ж робота! Клянусь, хазяїне, вперше все це бачу!

Очі його затуманились.

— Гей, Зорбасе,— гукнув я,— ти що, здитинів?

— Не смійся! Хіба ти не бачиш? Нас тут заворожено!

Він вискочив з дверей і почав вибрикувати і качатися по траві, як весняний жеребчик.

Зійшло сонце. Я підставив долоні під його тепле, проміння. Пішли в ріст дерева, пішли в ріст перса, душа розквітла, як дерево, і чути було, що душа й тіло створені з однієї й тієї ж матерії.

Зорбас уже встав із трави, в його волоссі було повно роси й землі.

— Мерщій, хазяїне! — крикнув він мені.— Одягаймося, щоб усе на нас блищало, сьогодні будемо святити перший стовп. Як-не-як припхаються піп і значні люди, побачать, що ми качаємося по траві,— не обереться сорому наша компанія! Тож одягаймо комірці й краватки! Одягаймо серйозні пики! Якщо не маєш голови — дарма, капелюха маєш — і досить... Ну й світ, тьху!

Ми одяглися, приготувались. Почали збиратися робітники, з’явились і значні люди.

— Терпи, хазяїне, души сміх, аби ми не стали посміховиськом.

Попереду виступав піп Стефанос у засмальцьованій рясі з бездонними кишенями. На освяченні, на похоронах, на весіллях, на хрестинах він укладав у ті прірви підряд усе, чим тільки його частували — родзинки, бублики, пироги з сиром, огірки, котлети, коливо, цукерки, а увечері стара попадя одягала окуляри, і все те розліплювала, ковтаючи слину...

За попом Стефаносом ішли значні люди: власник кав’ярні Кондоманольос, який знав світ, бо їздив у Ханю[48] й бачив принца Георгія, дядько Анагностис у білій з широкими рукавами сорочці, спокійний і усміхнений, за ними ступав учитель — серйозний, урочистий, з палицею в руці. Останнім повільно, важко пхався Маврандоніс, одягнений у все чорне: чорна хустка, чорна сорочка й чорні чоботи. Він привітався, ледве розтуливши рота, сумний і похмурий, а потім відступив убік, спиною до моря.

— В ім’я господнє! — урочисто промовив Зорбас.

Він пройшов уперед, усі з побожним виглядом рушили за ним.

У селянських серцях прокинулась пам’ять про прадавні таємничі священнодійства: усі прикипіли очима до попа, немов чекали, що побачать, як він змагається з невидимими злими силами і заклинає їх. Уже тисячі років маг здіймав догори руки, кропив кропилом повітря, бурмотів таємничі всемогутні слова, і лукаві демони втікали, а з води, із землі, з повітря на допомогу людині сходилися добрі духи.

Ми підійшли до ями, виритої край берега для першого стовпа канатної дороги. Робітники підняли величезну соснову колоду й поставили її сторч у яму. Отець Стефанос одяг єпітрахиль, узяв кропило й почав, строго й докірливо дивлячись на стовп, виспівувати закляття: «...і постав його на твердий камінь, щоб ні вітер, ні дощ не могли його повалити... Амінь!»

— Амінь! — вигукнув громовим голосом Зорбас й перехрестився.

— Амінь! — загукали значні люди.

— Амінь! — докінчили справу робітники.

— Хай господь благословить діла ваші й дарує вам блага Авраама й Ісаака! — побажав отець Стефанос, і Зорбас тицьнув йому в руку асигнацію.

— Будь благословен! — задоволено пробурмотів піп.

По цьому всі пішли до нашої халабуди. Зорбас подав вино й пісну закуску — крабів, кальмарів, боби й оливки. Випивши та закусивши, офіційні особи рушили берегом і незабаром зникли.

— Ну, з цим ми впорались