Вітри сподівань - Володимир Кільченський
— Невже нам кінець, Стасе? Хочеться додому!.. — дико заволав Дарек і, присівши на коліна перед Іваном, почав молитися, безголосо перебираючи губами.
Іван тільки й вирізняв слова: «Єзус, Маріє, Ісусе Христє, Всевишній — порятуйте!»
— Давай ще постріляємо, Дареку. Нумо разом, поглянь, як гарно вони падають від куль, — чомусь розвеселившись, крикнув Іван і, вистріливши, потягнув Дарека за прошивку.[60]
— Не смій мене чіпати, я молюся. Сьогодні Успіння Матки Боски, вона спасе нас! — закричав Дарек.
Та Іван дав йому попід бік ногою і, нахилившись, заволав прямо у вухо:
— Так хоч заряджай! Бо зітну голову!
На нього це подіяло, і він, не перестаючи шамкотіти губами, зарядив пістоля і подав Івану, а друга рука потягнулася взяти розряджений.
— Інша річ, заряджай, і обоє будемо живі, вояка! — дошкульно кинув у бік Дарека Іван.
Передні наступаючі вже майже досягли затону з возів та виймали ножі, шаблі, палаші, готуючись до рукопашної бійки. «До бійки, до бійки! За Річ Посполиту! За короля, Матір Боску! Ніц назад!» — лунали звідусіль голоси, і Дарек, підвівшись із землі, дістав шаблю та став поряд з Іваном. Татари, немов бісенята, перестрибували через два ряди возів і стрибали вниз, наштрикуючись на шаблі. Одні з них при цьому верещали по-поросячому, а інші згадували перед кончиною Аллаха та Магомета.
— Коли, виставляй вперед шаблю і швидко виймай! Тебе Зофія жде! — чомусь заволав Іван до Дарека, і той, отямившись, заходився також зустрічати татар, які стрибали з возів, шаблею.
Поряд них падали забиті кривими шаблями поляки, ось уже, схопившись за горло, звалився Мілко, а його кривдника встиг проштрикнути Дарек і стояв та дивився на того, вилупивши очі, але Іван відштовхнув забитого ногою, звільнивши від шаблі. «Відходимо! До переправи!» — почали гукати звідусіль, і Іван, відсікши руку занадто завзятому татарину, почав відходити назад. Гуртувалися побіля мосту, і вже до міста, відступаючи, відходили перші вояки. Іван поглянув у бік Багряного і, крикнувши Дареку: «Біжи до мосту!», рвонув до свого коня.
Швидко його відв’язав і побіг до річки, озираючись навкруги, аби не потрапити під чужинську шаблю.
Річка вже була поряд, та раптом до нього підбігли двоє: один — куций татарин, а другий — козак. Іван виставив шаблю та став побіля води, ті не наважувались наблизитися.
— Віддай коня, живим будеш! — закричав козак і почав підходити до нього, перекидаючи шаблю з руки в руку.
Татарин і собі почав погрожувати: «Сікір башка, кінь мій!» і, нагнувшись до самої землі, хотів перерізати Івану гомілки. Знаючи виверти татар, Іван, немов блискавкою, відсік йому руку до плеча. Рука з шаблею покотилася в пісок, а він присів навпочіпки й дивився на свою руку. «Вай, вай!» — вилетіло в нього з горлянки, і, закривши рану другою рукою, побіг назад.
— Тікай хутчіше, козаче! Тобі не пощастило, кінь козацький, Петра Гусака! — швидко вимовив Іван і, залишивши повід, підступився до козака.
Той, щось зметикувавши, крутнувся на місці й побіг далі шукати собі іншу здобич.
Іван не став далі випробовувати долю і хутко завів коня у річку. Течія підхопила їх з Багряним, і обоє, підгрібаючи в бік другого берега, незабаром відчули дно. Вийшли з води і, протиснувшись поміж рядами стрільців по татарах та козаках на тому березі, побрели до містечка Зборова. Відчуття непевності й знесиленості гнітило Івана, але все ж він запримітив, що тут ладу було більше, місто готувалося відбивати натиск ворога.
Іван зайшов у містечко, до якого попереду й позад нього тягнулися недобитки шляхетського війська. Скоро мала настати ніч, й Іван видивлявся, де знайти і для них з Багряним якийсь прихисток для спочину. Перетнувши ратушний майдан, він навмання йшов далі, сподіваючись на людську милостивість. Побіля замку побачив скупчення поранених й невизначених щодо ночівлі шляхтичів та їхніх слуг. Наблизившись до гурту обшарпаних та з перев’язами вояків, він мовив:
— З того берега я. Десь би мені хоч водою коня напоїти та оберемок сіна дістати.
Один з товаришів, співчутливо глянувши в його бік, промовив:
— Влаштовуйся, схоже я тебе бачив побіля Ковальського… Загинув він, прапор захищаючи. А ти Любомирського на оцьому коні з пазурів татарських вивіз… Герой!
Івану було байдуже до того, що недавно було, і він, розсідлавши Багряного, почав шукати сухе після сьогоднішніх злив місце для ночівлі. Тут він побачив, що його запрошують, махаючи руками, троє, котрі сиділи побіля вогнища. Не гаячись, він підійшов до них і, прив’язавши поряд Багряного, привітався:
— Добрі вєчор! Дзенькую, ми багато місця не займемо!
Ті доброзичливо махнули і запросили його поїсти з ними, що Матка Боска послала. Швидко втамувавши голод шинкою з чорним хлібом, Іван підвівся й
