Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— От тобі і маєш, Дареку! Сиди побіля мене, не сунь свого носа в пекло! — погрозливо мовив Іван у його бік, і той слухняно схилив голову.

Побачивши безрадісний кінець бою, Іван закричав до обозників:

— Скріпляй вози ланцюгами! Розпрягайте коней, ріжте упряж!

Його наказ почали знову й знову перекрикувати, передаючи по лінії обозу. Тепер отямилися і товариші, які давно вже повинні були загородити підступ до переправи. Обозні, слуги, кухарі допомагали розвертати вози упродовж річки, в’язали колеса ланцюгами, відводили коней до води.

Дякуючи Пречистій Діві Марії, коли вже татари почали пробиватися поміж хоругвами, ганяючись за втікачами, залишками нещодавнього війська, їм було вже куди сховатися. Вцілілі піші вояки і ті, хто втратив у сутичці коня, мчали щодуху до переправи. Не всім вдалося добігти до ряду возів, і на очах у захисників нашвидкуруч зробленого затону вони падали, скошені безжальними шаблями. Кров холола в жилах від страшного видовища навальної смерті. У ворогів були такі умільці, що одним помахом шаблі відсікали голову, і вона котилася попереду втікача, а той все ще біг, бризкаючи цівками крові.

Іван побачив, як до переправи відступає згуртований гурт шляхтичів, відбиваючись від татар, що насідали, немов від прискіпливого рою комах. Вони вдало відбивалися і вже от-от досягнуть відстані, щоби із затону, з возів, оборонці пальнули по ворогу з мушкетів. В одного з них у руках майоріла корогва,[59] яка нібито оберігала від смерті цей загін з відчайдухів. Та на загін з усього лету навалив чорний клубок з татарських вершників, і всі побачили, що корогва нахилилася вбік і зникла в чорному сонмі осатанілих від шалу татар. За якусь мить уже чулися смертельні крики розпачу, волання про допомогу. Коли з цього загону почали призивати Матку Боску і його вже майже поглинула татарська навала, Іван не витримав і, закричавши ошаліло: «За Польську! Криши татар!», скочив на Багряного і помчав навстріч смертельній бійці.

Не озираючись і не пам’ятаючи себе, він одним помахом відсік голову татарину, який кинувся йому навперейми, і за мить уже від його шаблі тріщали черепи й кістки губителів поляків. Ті, хто вмирав, не бачили шаленого месника за польську кров, щойно пролиту ними. Іван невдовзі відчув, що і з ним поряд уже насідають на татар наспілі за ним захисники обозу. Залунали переможні вигуки поляків і крики відчаю татар. Татарським кіннотникам не було змоги розвернутися лицем до поляків, що насідали на них, і вони тільки й могли, що відмахуватись від поляків, немов від мух, кривими шаблями. Усередині кола побачили допомогу і вже скоро пробили собі шлях до волі. В Івана отерпла права рука — чи від натуги, чи від рани, не втямив, — та, перебравши шаблю в ліву, завалив ще не одного жадібного до легкої перемоги татарина. Почулися лякливі крики татарської старшини, і їхні вершники почали, немов щури, відскакувати в різні боки: «Шайтан, шайтан напав! Мурза вбитий! Тенмамбета забрав Аллах!» — чулося звідусіль, і різня стихла, а вцілілі, не ймучи віри в спасіння, помчали до переправи разом зі своїми рятівниками.

Іван побачив одного багато одягненого шляхтича, який, спираючись на шаблю і стікаючи кров’ю, намагався бігти в бік переправи, як до порятунку. Якась хвиля жалю підступила до його горла, і він, швидко зіскочивши з Багряного, одним рухом перекинув його через спину коня. Швидко доскакав до залоги з возів і, допомігши спуститися з коня врятованому ним шляхтичу, притримав його, аби той не звалився на землю. Шляхтич вдячно кивнув головою і, опустившись на землю, перекотився попід хурою на її другий бік.

Ледве встигли добігти до свого обозу рятувальники своїх зі скрути, як Іван побачив, що нова хвиля татар упереміш з козаками стрімко мчить у їхній бік. «Алла, алла!», «Бий ляхів! Побратими, нікого живими не випускайте», «За віру Христову!» — линуло до них, і Іван зрозумів, що в нього нема з чого вибирати. Та за возами вже було багато з урятованих шляхтичів, і всі почули дужий голос: «Пістолі, мушкети до бою заряджай!» Побіля Івана заметушилися Дарек з Тадеушем, заряджаючи зброю. Іван зарядив свої пістолі і швидко відвів ближче до води свого коня. Навальна атака зупинилась, бо перескочити через затон з возів у них не вийшло б. З боку нападників заляскотіли постріли, і кулі шарпали вози, хури, не завдаючи шкоди захисникам.

— Хай ближче підходять, підпускайте! — знову почувся владний голос шляхтича.

Нападники спішились, і коли вже їх зібралося чимало, пролунав голос татарського мурзи з кругленьким черевом — і тоді різношерста ватага із страхітливими вигуками кинулась уперед. «Стрелацє!» — пролунав покрик, і над возами здійнявся пороховий дим, а напроти них вояки з перших рядів повалилися на землю. Задні перестрибували через забитих і, волаючи абищо, бігли до залоги. Швидко перезарядили зброю, Іван також цілився, вибираючи жертвою когось прудкого з татар. Після ляскоту куль зі свого пістоля він запримітив, як «його» татарин ткнувся лицем у землю. «Ось мій час настав, навтішаюсь… Думав, уже не пущу крові ногайської», — зловтішався подумки Іван, вишукуючи для себе щораз нові й нові цілі. Краєм ока він бачив, що його приятелі також палили вперед, а Дарек видався йому аж над то веселим та старанним.

— Цілься ліпше, Дареку, не пускай куль даремно! Бери на мушку татар, то живий лишишся, — голосно наставляв Дарека Іван.

Той зраділо відгукнувся:

— Добже, добже, Стасе, вцілив уже не одного! — та почав краще приглядатися до мушки.

Крики радощів від переможної відсічі нападникам лунали дедалі частіше й частіше. Уже і сонце почало ховатися за верховіття дерев, захисники обозу вже бачили свій порятунок у ньому. Але просто від багряного сонця знову почулися переможні