Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
Відчинивши масивні двері до скарбниці розкошів Chanel, я відчула, як зі мною туди входить історія тисяч жінок, які обожнювали Chanel до мене, але також і моя власна історія. Мої плани та сподівання стати тією жінкою, яка літає до Парижа, щоб на зароблені сумлінною працею гроші купувати собі речі, які їй подобаються. Я очікувала, що цей магазин буде шикарним, і не розчарувалася. З величними широкими сходами, що елегантно поєднували помешкання мадемуазель Шанель на другому поверсі з магазином, а сам магазин був саме такий розкішним, як я й сподівалася. От чого я не очікувала, то це черги.
Треба було добряче постояти, щоб тільки поговорити з консультанткою. І черга була чимала, щонайменше семеро людей попереду, відмежовані білою мотузкою. І! Тобі потрібно було спитати когось іще, чи можеш взагалі стати в цю чергу. Quelle horreur![48] З огляду на ціни Chanel, черга з покупців видавалася чимсь просто немислимим. Хто всі ці багатійки? Я майже десять років відкладала гроші, щоб бодай гіпотетично замислитися про купівлю цієї торбинки. Негайно почала себе шпетити: чому я така дурноверха? Чому ця покупка така мені важлива? Чому я не читала жодної книжки? І як це тупо і безглуздо, стояти в черзі, щоб протринькати стільки грошей? ТА ЧОРТ ЗАБИРАЙ! А потім збагнула, що це промовляє моя внутрішня неподруга. Я навіть змушена була промовити вголос: «Слухай сюди, курво, я тяжко працювала, я на це заслужила, а тебе на це свято життя взагалі не запрошували». На щастя, ніхто не помітив мого короткого нападу роздвоєння особистості. А за мить жінка в білих рукавичках, у твідовому костюмі і з чорною лакованою тацею в руці запитала, чи я хочу капучино. Oui, oui, залюбки.
Коли десь за пів години нарешті підійшла моя черга, продавчиня з ідеальною зачіскою на ім’я Вікторія провела мене до своєї вітрини. «Що я можу показати мадемуазель?» — запитала вона. «Я точно знаю, що мені потрібно. Торбинку середнього розміру з клапаном із рельєфної шкіри на застібці, будь ласка». Я завжди мріяла саме про таку. Не потрібно було дивитися інші. Я ЗНАЛА, ЧОГО ХОТІЛА. «Мадемуазель, мені шкода, але цю модель розкупили». Розкупили? Торбинку, що коштує більше за мою орендну плату, РОЗКУПИЛИ?! ТА ХТО КУПУЄ ЦІ, БЛЯХА, СУМКИ? Було відчуття, наче мене вдарили під дих.
Вікторія поцікавилася, чи я хотіла би поглянути щось іще? «Звісно, — збрехала я і єхидно запитала: — Чи маєте щось класичніше?» «Безперечно. Я маю дещо, що може дуже сподобатися мадемуазель». Поки Вікторія віддалялась, я невідривно стежила за нею. Повернулася вона з білою коробкою. «Цього ще не виставляли, — майже прошепотіла вона, знімаючи кришку руками у рукавичках. Розгорнувши пелюстки делікатного білого паперу, вона зняла захисний мішечок і показала велику торбинку з клапаном. Я не бачила досі цієї моделі та, ПРИСЯГАЮСЯ, — це була любов з першого погляду. Звучить як перебільшення? Так і було. Це було, трясця, неймовірно: МЕНІ АЖ ДУХ ПЕРЕХОПИЛО на вигляд цієї торбинки. Така витончена, така сексуальна. Так, вона була більша, навіть чималенька, але скроєна так досконало, що на вигляд розмір був просто ідеальний, зовсім не надмірний. Хоча як можна сказати «надмірний» про сумочку Chanel. Золота застібка виблискувала так, аж заломлювала світло. У животі в мене стрепенулися метелики, ніби зустріла хлопця, з яким закрутила б дуже серйозний роман. Я нервово торкнулася шкіри. Торкаючись її ніжно-ніжно я потягла за ланцюжок, щоб перетворити її з сумочки, яку надівають по діагоналі на торбинку, яку носять носять на плечі. Посуваючись, ланцюжок чарівно клацав. Тоді я знову подовжила його і накинула через голову по діагоналі, ніби нагороджувала себе орденом. Поглянула у високе дзеркало і, немов наречена, яка щойно приміряла свою весільну сукну, я зрозуміла, це саме вона.
Вікторія утаємничила мене в секрети торбинки. Показала кишеньку для чайових, яку Коко придумала, щоб легко було сягнути по кілька франків для лакея. Потаємну кишеньку для любовних листів та кореспонденції. А я дуже хотіла любовних листів і кореспонденції. Сподівалася, що спеціальне місце для зберігання таких послань прискорить їхнє надходження. Ще вона пояснила, що внутрішня підкладка була кольору бургунді, адже Коко розважила, що в торбинці з чорною підкладкою неможливо щось знайти. Точно в яблучко, Коко. Торбинка справді була водночас практична і чарівна, я не сумнівалася ані секунди, купуючи її. Час настав. Вікторія піднесла мені келих шампанського, і коли я розрахувалася (у зовсім іншій залі, де я, до слова, теж мала вистояти чергу), продавчиня влаштувала мені цілу фотосесію на сходах Chanel. Оце вже було трохи незручно, вона зробила щонайменше тридцять п’ять знімків, поки я з сумкою позувала на сходах. Але я хотіла мати щось на згадку про цю мить переможної незалежності. На згадку про те, що хай яке невеселе, майже нелюдське було моє дитинство, та, попри всю безнадійну ненависть до себе і відверте самознищення себе, двадцятирічної, я вижила і була вдячна за все, чого я навчилася з цього досвіду. Я знаю, це трохи дурнувато, але все, чого мені хотілося цієї миті — розпластатися на тих сходах і катулятися по килиму, як безпардонне дітисько, радісне, захоплене, вдячне, що нарешті сюди дісталося. Я вийшла з магазину Chanel і майже підстрибом попрямувала вулицею Сент-Оноре з моєю великою торбинкою з клапаном на застібці через плече. Так давно я прагнула стати тією дівчиною, що літає до Парижа просто через бажання побути в Парижі, і нарешті Я НЕЮ СТАЛА. Те, що я перестала відмовляти собі в найглибших прагненнях, варто було відзначити. Згадала, що просто за рогом розташований готель «Ritz». Ніколи досі я не бувала там, а зараз випала ідеальна нагода зайти на аперитив до розкішного гламурного лобі. Я пропливла імпозантною і штивною Вандомською площею, такою вишуканою й приголомшливою завдяки вивіреності найменших деталей, що я аж стишила кроки моїх білих конверсів[49]. Я роззиралася на досконало цілісну, ретельно продуману єдність сірих фасадів і міркувала, що може відбуватися по той бік зачинених дверей. Протанцювавши площею, окинула «Ritz» поглядом від фундаменту до даху. Тут відлунювали кроки Фіцджеральда, Гемінґвея, самої мадемуазель Шанель, а тепер, якимось дивом, і мої власні. Я влетіла до готелю, ніби це було звичним ділом, так, наче бувала тут мільйон разів, і гордо попрямувала своїми конверсами до теплого, оздобленого деревом лобі-бару. В романтичному затишному куточку я сіла за столик для двох. Одне крісло для мене, друге — для моєї торбинки.
Ритуали Добробуту
пора створити власне променисте, радісне, натхненне АЄЄЄЄ життя
Твоя черга
Тобі може видатися, що якось несерйозно закінчувати цю книжку історією про купівлю елітної сумочки в Парижі. На це я можу відповісти лише одне: «ДЯКУВАТИ БОГОВІ, що ця історія й справді вийшла несерйозна і навіть ексцентрична, у цьому вся суть, хіба ні?» Завершити мені хотілося історією, що не буде болісною чи складною, що буде переможним останнім стрибком на шляху успішного перевиховання. Я прагнула тебе залишити саме з цим враженням, бо хочу, щоб і ти мала свою «паризьку подорож», хочу, щоб ти теж отримала свою «торбинку». Для мене ця сумочка була лише символом
