Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер

Я написала своїм дівчатам, тим людям, що складали мою набуту сім’ю. Розповіла, що відбувається, й запитала, чи хтось із них знає когось зі світу нейрології, що міг би дати мені пораду. Зателефонувала своїй тітці, а вона, хоча й теж небагато знала про медичну історію мого батька і не підтримувала з ним особливого зв’язку, сказала, що приїде негайно. ДЯКУЮ, ТІТКО ІЛЕЙНО. Ми не бачилися й не спілкувалися від минулого Дня подяки, та я була така збіса вдячна, що принаймні одна доросла буде поруч. О п’ятій ранку медсестра зайшла до палати і сказала, що до мене відвідувач. ГА? Як я пригадувала, стриптизерів до лікарні я ще не замовляла, хоча це був би шик, звісно. Відвідувач виявився батьком моєї подруги. Хоча Алексіс сама живе в Нью-Йорку, та коли я написала, вона негайно відрядила до мене свого тата. Пол не знав мого батька. Він і мене знав ледь-ледь. Але щойно побачивши, обійняв мене міцно і тепло, це вселило в мене трохи впевненості, а його коричнева шкіряна куртка трохи зігріла й моє змерзле тіло. Я навіть не помітила, що вже тремтіла. ДЯКА НЕБЕСАМ, ПРИЇХАВ ДОРОСЛИЙ! Подумала я. Тоді я переповіла йому про всі плани, розповіла про лікарів, яких обрала, та які післяопераційні приготування вже залагоджувала, і запитала, чи правильно я чиню. Чи, може, я щось випустила з уваги? Може, я мала ще щось зробити чи вчинити інакше? Він обійняв мене за плечі і сказав: «Дитино, в тебе все під контролем. Ти вже зробила все необхідне». Не Пол був отим дорослим, на якого я чекала. Я була.

Ніхто не мав мчати мені на порятунок. Направду, не було у світі нікого, хто залагодив би цю кризу краще за мене. Я знала, що робити, і дослухалася до своїх інстинктів, я могла дати з цим раду, а найважливіше, я з цим впораюся. Я мала неймовірну мережу підтримки, яку сама розбудувала, та передовсім, у найстрашнішій та найекстремальнішій ситуації всього мого життя я була власною опорою й підтримкою. Відчула гарячковий прилив усвідомлення, що зігрів мою закоцюблу шкіру та розлився глибоко в моєму тілі: хай що станеться з моїм татом, хай як завершиться операція, я виживу, в мене є я і я можу на себе покластися.

На ранок операції всі мої дівчата зібралися. Моя Гіллі, моя Джулія, моя Лорен, моя Фіш. Їхні мами теж. Моя сестра подзвонила з Коннектикуту і навіть взяла квитки, щоб негайно прилетіти додому. Люди, які ніколи в очі не бачили мого тата приїхали з пончиками, рідким киснем, обіймами та гламурними журнальчиками, щоб відволікти мене читанням. Мій бос сказав телефоном: «Не переймайся роботою. Будь там, де маєш бути. Ми цілком тебе підтримуємо». Минали дні, а мої друзі лишалися поруч, трохи дратуючи лікарняний персонал, медсестри почали жартома скаржитися, що ми влаштували «табір біженців» у приймальному покої. Вони кидали на нас щоразу похмуріші погляди, коли ми реготали. Ох, пробачте, що порушуємо тривожно-мобілізований настрій цього приміщення. Нам так шкода! Я так багато часу й зусиль вклала в побудову й плекання моєї сім’ї друзів, бо хотіла створити тісні родинні зв’язки, яких мені так бракувало. Та я ніколи не мріяла, що вони виявляться такі міцні та проявляться так потужно, коли я найбільше цього потребуватиму. До нестями вдячна за підтримку та любов, якою вони мене оповили. Зрештою, в мене таки була дбайлива родина, просто не та, в якій я народилася.

Більшість наступних двох тижнів я сиділа в татовій палаті, спала на канапі, на якій майже вміщалася, хоча ноги й звисали. Хоч і жила недалеко, мені хотілося бути на місці в ЄРЕТИЧНІ години обходів о четвертій ночі та шостій ранку, щоб почути про будь-які зміни стану мого тата. Агов, лікарі, скажіть мені, що це за розклад обходів? Ви не хочете, щоб ваші пацієнти нормально відпочивали? Одного з останніх вечорів у лікарні ми з татом їли спагеті, які мені вдалося протягти контрабандою. Спостерігали захід сонця. За щасливим збігом його палата мала два величезні, майже на всю стіну, вікна. Це створювало враження, що вся кімната висіла в повітрі й продовжувалася в небо. Дехто каже, що в Лос-Анджелесі такі красиві заходи сонця через забруднене повітря, та вони помиляються й, імовірно, страждають на цинізм. Наші заходи сонця кращі, ніж будь-де (виклик кинуто), тому що останні промені сонця заломлюються, проходячи крізь атмосферу, ніби крізь призму, і рухаються, вигинаючись довкола часточок пилу та води в напрямку Землі[44]. Саме це вигинання, ця рішучість якось дістатися до нас, попри перешкоди, перетворює небесну блакить на акварельні мазки фіолетового, помаранчевого та рожевого. Мій тато і я мовчки дивилися, зачаровані світловим шоу, як догоряв цей день. Ще один день, який мій тато пережив. Коли темрява огорнула небо, він запитав: «Таро, ти чула цю пісню «Сподівайся на краще, готуйся до найгіршого?»». Я не чула. Знайшла на ютюбі (виявилося, це пісня Мел Брукс із мюзиклу «Дванадцять стільців»), і ми її слухали. «Сподівайся на краще, готуйся до найгіршого. Хтось питиме шампанське, хтось помре від спраги. Ніколи не знати, як усе складеться. Сподівайся на краще, та готуйся до найгіршого!» Слухаючи, я помітила, що очі мого тата затуманились. «Отак я зараз і почуваюся. Сподіваюся на краще, та готуюся до найгіршого», — сказав він.

Тато перебував у найвразливішому стані за все його життя, лежачи в лікарняному ліжку, в лікарняній сорочці, з розпанаханим черепом, їв спагеті з коробочки, звіряючи мені свій страх за допомогою пісні. Сидячи на своїй маленькій канапі поруч із ним, я усвідомила: весь гнів до батька і весь біль, що його відчувала, були справжні, але я мусила переосмислити їх. Не сприймати так особисто. Мій тато не мав наміру занедбати мене, не збирався заподіяти мені шкоди. Він просто був нездатний подбати про мене краще. Я не багато знала про його дитинство, але зрозуміла, що нізащо на світі цей милий чоловік, що розмірковував зараз про бродвейський мюзикл, не міг би підступно планувати мучити мене. Певно, все, що накоїли батьки в моєму дитинстві, не мало до мене жодного стосунку взагалі. Не те, щоб вони мене не любили чи не вважали, що я заслуговую на турботу. Мої батьки просто не вміли любити мене й не знали, як про мене подбати. Найтісніші взаємини, що я лише могла уявити — дитини та її батьків, виявляється, переважно стосувалися окремо батьків та окремо дитини.

Можливо, в тебе не такі сумні стосунки з батьками, як у мене. Можливо, будьмо справедливі, ще й значно гірші. А може бути, що у вас чудові взаємини й ти нетерпляче чекаєш недільної вечері. Хай там як, а що швидше ми навчимося не сприймати нічого на свій рахунок, то простіше нам житиметься. Хлопець, у якого пелька не стуляється від крику, який ревнує до кожного стовпа, насправді сумнівається не в тобі, а борсається у власному лайні, а на тобі просто зривається. Бос, не здатний бодай на дрібку оцінити твою колосальну працю, не намагається применшити твоїх зусиль, він просто сам такий невпевнений, що щиро не може поділитися навіть одним лавровим листочком. Чувак,