Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
6. Як ти надалі убезпечиш себе? Тепер пора вирішити, яку нову лінію оборони ти встановиш. Яку нову межу у цих конкретних стосунках, а можливо, й у стосунках загалом. «Тепер, щоб захиститися, я пошукаю собі іншу роботу. Це тривало вже рік, і сьогодні я припиняю жалітися». «Відтепер я лагідно повідомлятиму своїй сусідці, як це бісить, коли на мене взагалі не зважають. Сьогодні ж попрошу, щоб Нік, будь ласка, забрав свої лахи з вітальні до чортової матері! Що взагалі це дрантя робить в нашій квартирі?!» «Надалі я не зустрічатимусь із чуваком, який одразу попередив, що він «не милий». Це, певно, було відверте попередження, яке виявилося правдою».
7. Не мрій, що ця людина почне діяти інакше, і ступи крок уперед. Навіть якщо ти поговориш зі своєю сусідкою про межі прийнятного, ще не факт, що вона зможе бодай щось змінити (пам’ятай, люди обмежені), але важливо захистити себе й усвідомити цю межу, яку ти візьмеш із собою в майбутнє. Це справді круто. З цією добре захищеною лінією оборони ти робиш собі ВЕЛИЧЕЗНУ послугу та позбавляєшся очікувань щодо інших людей. Так коли твоя сусідка забере Нікову колекцію книжок, боксерські рукавиці та саморобний скрабл із вашої вітальні, ти відчуєш таке піднесення ЙЕЕЙ, тебе ПОЧУЛИ й дослухалися! Як ти можеш ступити крок уперед уже сьогодні? Онови своє резюме, освіжи LinkedIn, почни шукати житло без сусідки, почуй, коли хтось каже, що він «не милий».
8. Пам’ятай, не обвинувачуй себе. Усе це лайно не про тебе. Ти ж себе не обвинувачуєш через погану погоду? Або за пожежу у твоєму будинку? Тож не бери на себе відповідальність за ставлення інших людей, бо в тебе нуль цілих нуль десятих контролю над цим. Натомість ти цілком контролюєш власні реакції. І ми з тобою працюємо над тим, щоб лагідніше, добріше та з більшою любов’ю реагувати на себе.
Це збіса непросто — перестати все на світі сприймати на свій карб. Як на мене, найскладніший для опанування інструмент у цій книжці — саме навчитися турбуватися про себе. Я теж часто зриваюся, тому знаю, що неможливо постійно все оцінювати саме так. Але прошу тебе бодай пробувати: намагайся розподіляти відповідальність хоч трохи раціональніше. Спробуй на крок дистанціюватися від того, як люди начебто кривдять тебе, і не сприймай це аж так близько до серця. Поглянь на це з віддаленішої точки. І, чорт забирай, я щораз вмовляю себе чинити так само.
Якщо ти не закохана в Парижі, то взагалі не закохана
влаштуй собі романтику
Наступного року після того, як мій батько пережив інсульт, дві операції, численні виклики швидкої, реабілітації, коли він повністю відновився і дивом / якось / волею Небес цілком неушкоджений повернувся до життя, я вирішила, що пора жити на повну. Почала страшенно пишатися усвідомленням, що здатна пережити будь-що, що я вже пройшла вогонь і воду, що стала тією зрілою жінкою, якою завжди мріяла стати. Цю гордість я відчувала всіма своїми фібрами. Була врівноважена, сильна, міцно стояла на ногах, я була СВІДОМА і навіть на мить не думала втікати з цього життя, я навпаки хотіла бігти йому назустріч. Мені хотілося досліджувати, пірнати, мчати назустріч вітру з широко розплющеними очима і красиво скуйовдженим волоссям, — це я про свій внутрішній світ і про зовнішній теж. Я була готова смакувати життя.
Одного дня, вже тридцятирічною, точнісінько, як колись на другий день мого двадцятип’ятиріччя, я почала писати у своєму приватному ґуґл-документі, який зараз налічує сотні сторінок. У тому самому ґуґл-документі, що почався як покроковий план мого перевиховання. Тепер цей документ жив самостійним життям; це був колаж спогадів і пасажів, журнал статей і колонок із маленькими рубриками порад, які я почула від різних людей. Утім тепер я писала в ньому не у відчайдушній спробі врятуватися, я планувала викласти свою правду. Відкрити цей документ мене спонукало не засохле у волоссі блювотиння і не стривожені голосові повідомлення від моєї терапевтки в телефоні. Ні, цього разу почала писати, щоб оцінити, як багато мені вдалося змінити. Мені був майже тридцять один, і я систематично вела щоденник уже майже шість років. У п’ятдесяти чотирьох нотатниках я записала 21580 речей, за які була вдячна. Відтоді я мала щонайменше сто ароматних ванн, запалила безліч поховальних вогнищ, завела спеціальні шухляди в гардеробі, щоб викласти всі мої бюстгальтери й насолоджуватись їхнім звабливим виглядом. Я написала сотні листівок вдячності, а ще краще — отримала сотні листівок-подяк на свою адресу. Я видиралася на стільки гір і пагорбів, що вважаю себе «спортсменкою». Спортсменкою, бляха! Я, що одного разу мусила пробігти кілометр у габардиновій шкільній формі та сандаликах, тепер полюбила тренуватися. Подруги перетворилися на мою сім’ю, а я навчилася ставитися до власної родини, як до друзів. Я оточила себе речами та людьми, що дарують радість. І окидаючи поглядом своє сьогодення, як окидала поглядом свої володіння Клеопатра, я бачу, що за невеличкими щоденними проблемами розгортається широкий світ, і чекає на завойовницю. Я підкоряюся тільки собі, сама собі Королівська Високість. Я невимовно поважаю себе і готова до кожної нової пригоди, що може розпочатися щомиті. Я й гадки не мала, що цього можна було досягти. Навіть записуючи це тепер, мені майже не вірилося.
Не лише я дивувалася своїм досягненням. Усе свідоме життя дорослі, колишні колеги батьків, батьки моїх друзів, кожен колишній шкільний викладач казали, що не можуть повірити, що я витримала дитинство, яке мені випало. Одного разу я перетнулася з колишнім адвокатом мого батька: «Дозволь сказати, я досі не вірю, що ти взагалі вижила в тому домі та ще й так чудово вибилася в житті. Усі ці роки я часом згадував про тебе і твою сестру і думав, як мені шкода вас обох. Я дуже здивований, що ти не стала наркоманкою… Або й гірше…» Щоразу, коли я щось таке чула, мені було трохи образливо. Якщо всі так добре розуміли, в якій небезпечній ситуації я зростала, чому ці дорослі не втрутилися? Хоча, з іншого боку, ніби й розуміла. Я й сама дивувалася, що в мене все так
