Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур'яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен.

— Ху-у!

— Хо-о!

— Ох-хо-хо…

А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав:

— Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені — на цілісіньку ніч!

Хвороща зітхнув і побрів городом. «А оглядини?» — згадалося раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині, — на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати — Динаїду Купайлівну?

— Ого-гов! — склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу. — Повертайте сюди, сю-ди-ги! Я вам щось покажу-у!

Ка-жу! Гу-гу! Уг-гу! — розляглася луна темним лісом.

А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.

Розділ п'ятий
Дорога на Верхнє озеро. Перегук звірів у темряві. Розмови про дикого лісового приблуду. У царстві вітрячків

Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка сіла у воду так, що темна поверхня озера зливалася з бортами й вигойдувала хвилю десь високо, перед самим носом у Чублика. Ще б трохи — і вони перекинулися б геть і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь.

— Не совайтесь, не ворушіться, кхем, — тихо упрошував Вертутій. — А я легенько підгрібатиму.

Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.

— Брате Сизе, у вас немає шнурка? — неголосно спитав Вертутій.

— А кого ви хочете в'язати?

— Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.

— От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!

— Від щирої душі! Щоб не казали — голодні!

Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку — і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?

— О! А то що? — прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима. — Діду, гляньте! Знову у кущах… Наче два здоровецькі лампіриси…

Сиз і Вертутій повернулись на його голос.

На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало — двома величезними голодними вогнями.

— Ти диви, — притишив голос Сиз. — Мабуть, ті самі, що ми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду…

У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне виття:

— Овв! Ов-ву! Pax, pax!

Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця.

І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою:

— Ов-ву! Ов-во-вов! Pax, pax!

На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас!

І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?

— Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? — занепокоївся Сиз. — У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем по каменю: pax! рах!..

— А ви чули, — прогудів Вертутій і з усіх сил наліг на весла, — ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером…

— Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив…

— Ну-ну-ну! Розкажіть, як воно було, — підсунувся ближче Чублик.

— Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне — страх. Дух від нього густий, вовчий дух, а тільки придивилися — не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова — наче людська. Та найстрашніше — всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, там і смерть… Підкрадається з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацає старого за спину — і дід впав, зчорнів, обвуглився