Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— А він що?
— Кріпкий медвідь, так кільце в носі. От що він! Те, що ми всі. Тягнемо чужу лямку, поки не покладуть у ямку. Що ж нам під владою великого нашого православного володаря робити? Нам, галушникам, черкасам? Відпросився Горленко на відпуск і поїхав жалуватися гетьманові до Дубна, бо гетьман тоді в Дубні стояв.
Спомин сорому ще гірше, ніж жаль, опечалив душі козачі. Їм уже й кольористих огнів відхотілося. Перед їх очима розгорювалися інші огні...
Над подвір'ям, від людських чобіт і від димів з фейєрверків, висів туман, як брудна сива плахта. Крізь нього проблискували зорі і витріщувався на світ здивований товстогубий місяць уповні. Стежками панського городу снувалися жіночі й мужеські постаті, як казкові герої в зачарованому городі. За ними по траві бігали їхні тіні, то неприродно довгі, то надміру грубі. Тіні людей мішалися з тінями дерев. Шумливий, ніби сонний вітрець розносив їх слова.
Кочубей говорив до Іскри, мало що не доторкаючись його уха своїм тонким, як мишачий хвостик, усом:
— Що ж ти на це, товаришу вірний?
— А ти?
— Я гадаю, що треба щось починати, щоб не було пізно.
— Так і Любов Федорівна гадає.
— Любов Федорівна не від паради голову носить. Будемо починати.
— Але уважно так, щоб кінці в воду.
— Лиш я, і ти, і Любов Федорівна. Більше нікому нічирик.
— А матеріял?
— Назбирається. Та ще треба нам завчасу угледіти якогось певного чоловіка. Найкраще із духовних, бо вони присяги бережуть, а на нього злість мають, не вірять, що він православний. Шукай такого, і я теж шукатиму.
— Гаразд.
— І вони розійшлися.
— У бічній вуличці стояв Орлик з Войнаровським, рам'я в рам'я.
— Знаєш, товаришу, — говорив Орлик, — як дивлюся на тсю суєту, то тільки знизую плечима. Не до пирів нам тепер і не до огнів кольористих.
— Гадаєш, що гетьманові до них? Хоче Кочубеїв прихилити до себе.
— Старого дерева не нагнеш. Шкода часу. Роботи такої у Києві та Батурині, що готова пухне. Числові листи ідуть.
— Знаю, та не розберу їх змісту. Яка твоя гадка — куди гетьман стріляє?
— Гадаю, що сам він не рішився, куди. Трудно рішитися. Велика відповідальність. Ти знаєш, чого я хочу.
— І тобі моє хотіння не тайне. Подаймо собі руку. Треба нам у один бік тягнути. Гетьмана не переконаєш, а все-таки люди на людей впливають. Впливаймо на його так, щоб на нашому стало.
— Гаразд. Страшно, братику, страшно! Та нічого не вдієш. Хочеться, щоб теперішня непевність скінчилася, щоб почалося щось нового. Коли ж ми виб'ємося на волю, як не тепер? Замирить Петро з Карлом, і тоді ярмо кріпше наляже на нас, і хіба діти наші скинуть його з себе, а не ми.
— Кожне покоління мусить зробити те, що до нього належить.
Місяць бачив перелетний рум'янець непевної радості на обличчю гетьманового небожа Войнаровського і палкий огник завзяття в Орликових очах.
— Не будемо прощені за це, як проґавимо велику хвилину! — сказав Войнаровський.
— До гріхів предків не додаваймо своїх! — відповів Орлик, і вони подалися в сад, бо стежкою надходив гетьман.
Ішов назустріч Мотрі.
Зупинилися на хвилину.
— Зустрічається вечерова зоря із зірницею поранньою, — сказав гетьман.
— Набок грибок, боровик іде! — відповіла, жартуючи, Мотря.
Помовчавши хвилину, гетьман сказав:
— Завтра їду від вас.
— Так скоро?
— Скорше, як гадав. Діла кличуть.
— Сумно зробиться у Ковалівці. Надійде осінь. Шумливі вітри загудуть, імлисті посмерки постеляться полями.
— Потіштеся. Василь Леонтійович вибирається у Батурин. Його теж діла кличуть. Мабуть, і ви переїдете туди.
— Не знаю, як батьки зарадять.
— А ви хотіли б?
— І дуже.
— Маєте там кого?
— Батурин — гетьманська столиця.
Гетьман глянув у її очі, що світилися з-під темних брів, як зорі з-під хмари.
— Мотре Василівна, чи ви це свідомо сказали?
— Я слів на вітер не сію, — відповіла, спускаючи повіки.
— Значиться, передумали нашу розмову?
— Передумала словечко кожне.
— І даєте свою згоду?
— Так. Хоч би й до самої смерті.
Принишкли вітром розгойдані листочки, квітки й корчів непорушне стояли, тіні причаювалися до землі.
Понад Мотрею пролетіла велика світляна куля і повисла прямо над її головою.
Гетьман ухопив Мотрю за руку і потягнув її набік. Боявся, щоб ракета, спадаючи в діл, не обсипала її.
Мотря зрозуміла його турботу, й ніби позичений усміх завітав на її устах.
— Спасибі вам, Мотре, спасибі, Мотренько! — сказав урадований гетьман, здержуючи любовні слова, як непристойні його вікові і не відповідаючі хвилині.
Їх тут легко міг хто-небудь зустріти, бо хоч Кочубеєві сади й городи були дуже великі, але ж і людей сновигалося ними чимало, любуючися і ночею прегарною, і мистецькими огнями.
Нараз гетьман помітив шнурок перел на шиї Мотрі і, похитуючи головою, сказав:
— Margaritae significant lacrimarum flumen [19]. He носи ти їх, Мотре! Прийми від мене отсей перстень брильянтовий. Кращого й дорожчого на всій Україні немає. Хай він буде видимим знаком нашої нинішньої розмови.
— Краще, коли б він був із простого заліза.
— Залізо нам потрібне, а вам пристоїть щонайдорожче каміння. Anselm Boece de Boot [20] каже, що в брильянті добрі й живуть, він перед чарами, перед отруєю і всякими ожими затіями свого власника хоронить. Він, якщо іти філософії талісману, є також признакою вірності і любові, приносить славу і побіду.
— То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте! — аж скрикнула Мотря.
— Чому ж би то ні? — спитав здивований гетьман.
— Бо вам побідити треба.
— Побідимо або поляжемо, — сказав гетьман, вкладаючи перстень
