Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

Капелан слухняно глянув у журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де розповідалося про один з американських бомбардувальних полків, що базувались на території Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом чинив у інструкторській молебень. Уторопавши, що його покликали не для прочуханки, капелан мало не сплакнув од щастя. Полковник тільки мельком бачив капелана відтоді, як витурив його за наказом генерала Бидла з офіцерського клубу, коли Вождь Зелений Вуж двигнув у пику полковника Мудаса. І от, викликаний того ранку до полковника Пескарта, капелан грішним ділом подумав, що дістане нагінку за самовільне відвідання клубу минулого вечора. Його потягли туди, зненацька нагрянувши до його намету на лісовій галявині, Йоссар’ян із Данбаром. Хоча капелан панічно боявся полковника Пескарта й розумів, що ризикує накликати на себе його гнів, він залюбки прийняв безхитре запрошення своїх нових приятелів, котрі взяли його під свою опіку, відколи він познайомився з ними у шпиталі тиждень чи два тому, коли приходив навідати поранених, і досить успішно оберігали від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням пастирського обов’язку: адже капеланові доводилось по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею практично не знайомих йому офіцерів та рядових, що мали його за п’яте колесо до воза.

Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію й уважно перечитав усі підзаголовки в статті, силкуючись надати своїм думкам упорядкованої форми, щоб відповісти на запитання полковника, потім кілька разів повторив подумки свою відповідь, переставляючи слова, перш ніж наважився промовити:

— Мені здається, що молебень перед бойовим вильотом — це високоморальне й вельми похвальне діяння, сер, — і з тим вичікувально замовк.

— Воно звичайно, — буркнув полковник. — Але мені треба, щоб ви сказали, чи згодиться ця штука у нас.

— Авжеж, сер, — не відразу знайшовся капелан. — Я думаю, що згодиться.

— У такому разі я, мабуть, того… треба спробувати! — На мучнистих щоках полковника нараз спалахнули плями рум’янців. Зірвавшись на ноги, він збуджено заходив по кабінету. — Ви лиш погляньте, як допомогло це нашим людям в Англії! Тепер увесь світ знає, що в цього полковника перед кожним вильотом чиниться молебень! А як гарненько подумати, то чим ми гірші, га, капелане? Якщо молебні так допомогли йому, то нехай і нам допоможуть! А там, дивись, цей «Сатердей Івнінг Пост» надрукує і мій портрет!

Полковник знову сів і стримано осміхнувся своїм щедрим надіям. Капелан не розумів, якої відповіді чекає від нього начальство. На його блідому, довгастому обличчі застигла розважлива задумливість, і він байдужно ковзнув поглядом по рядах високих верейок з червоними помідорами-сливками, що тісно стояли уздовж стін. Йому треба було б хоч якось відреагувати на останню фразу полковника, та раптом він упіймав себе на тому, що пильно розглядає ряди верейок, силкуючись здогадатись, яким це чином верейки з помідорами опинилися в службовому кабінеті у командира полку, — і вся їхня розмова про молебні геть вилетіла йому з голови.

— Може, хотіли б купити, капелане? — немов по-дружньому підігруючи йому, поцікавився полковник Пескарт. — Щойно з ферми — там, у горах, в нас із підполковником Порком є ферма. Візьміть верейку, я дорого не заправлю. Оптом.

— Ні-ні, сер, не треба! Дякую вам, сер.

— Ну, як хочете, — примирливо мовив полковник. — Моє діло запропонувати, а там самі дивіться. Не треба, то й не треба. Майло з руками вирве весь наш урожай. А ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов циценята в молоденької дівчини, правда?

Капелан спахнув. Збагнувши, що дав маху, полковник похилив голову, не знаючи, куди подіти очі від сорому. Його м’ясисті щоки палали, пальці на руках немов здерев’яніли. Він люто ненавидів капелана за те, що той самим своїм саном перетворив на грубу нетактовність його не такий уже й непристойний жарт, який за інших обставин, безперечно, зійшов би за дотепний і навіть вишуканий. І треба ж було попасти в таке ідіотське становище — попробуй тепер вибратися з нього, хоч якось зберігши обличчя! Виходу не було, але тут він раптом пригадав, що за званням цей капелан усього лиш капітан, і вмить рвучко випростався, трохи не задихаючись од праведної злості. Подумати тільки — зазнати такого ганебного приниження від свого однолітка, який не дослужився навіть до майора! Полковничі щоки грізно надулися, і він утупився в капелана таким убивчо-ворожим, сповненим лютої ненависті поглядом, що той весь затремтів. Минула добра хвилина, поки полковник припинив ці мовчазні тортури.

— Ми щось трохи відійшли від теми, — вдоволений своєю безмовною помстою зауважив нарешті полковник. — Дівчачі циценята тут ні до чого, навіть коли вони тверді і зрілі, це щось зовсім не те… Наша тема — це релігійні відправи перед бойовими вильотами, ось наша тема, а зовсім не якісь там циценята! То як ви — «за» чи «проти»?

— Я зовсім не проти, сер, — ледь чутно пробурмотів капелан.

— Тоді почнемо сьогодні ж — перед денним вильотом, — сказав полковник, поступово пом’якшуючи тон у міру того, як переходив до деталей. — Тепер треба гарненько подумати, які саме молитви ми будемо читати. Нам не потрібні похмурі й сумні напучення, вони повинні бути світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали на бомбардування у доброму гуморі. Ви розумієте, про що я кажу? Не треба мені різної мури, як-от усякі там «Царства господні», «Долини смертної тіні» та інша подібна муть, од якої і жити не хочеться… А чого це ви так скривилися?

— Пробачте, сер, — пробелькотів капелан. — Слухаючи вас, я подумав був про двадцять третій псалом…

— А що там?

— «Боже мій, пастирю, я, вівця твоя…» Ви щойно говорили про нього.

— Еге ж, саме про нього я й говорив. Не годиться. Давайте щось інше.

— «Урятуй мене, боже, й даруй мені спасіння від вод…»

— Ніяких вод, — рішуче заперечив полковник і видмухнув у мідяну попільничку недопалок сигарети з мундштука. — Давайте краще щось музичне! Ну, скажімо, про арфи на вербах.

— Там теж вода, згадуються ріки вавілонські,— відповів капелан, — «…і сиділи ми, й плакали, як згадували Сіон».

— Сіон?! Забудьмо про нього раз і назавжди! Цікаво, як він узагалі потрапив до молитви? Невже у вас немає чогось веселішого, без усіх цих вод, смертних тіней та й без господа теж?! Взагалі, я б вам радив надалі по можливості не зловживати релігійною тематикою.

— Мені дуже шкода, сер, — винувато відказав капелан, — але майже всі відомі мені молитви справді більш-менш сумні, і я не знаю