Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

19. Полковник Пескарт

Меткий, промітний нехлюй-чепурун тридцяти шести років, полковник Пескарт був жалюгідний завидько, що ходив перевальцем і мріяв про генеральські погони. Напористий перестрахувальник і задиристий страхопуд, урівноважений і невпевнений у собі інтриган, він день і ніч прагнув відзначитись перед начальством і жив у постійнім страху, що його дрібні адміністративні витівки можуть обернутися великими службовими неприємностями. Відворотно-гарний собою, самовдоволений хам і невдоволений життям скиглій, що чимдалі набирав тіла, він був переслідуваний найпохмурішими передчуттями. Полковник був задоволений собою, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку, і був невдоволений життям, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитися лише до полковника.

Полковник Пескарт не сприймав абсолютних величин і міряв свої успіхи виключно досягненнями суперників: не поступатися ні в чому одноліткам, які хоч у чомусь його перевершили, — таким було його життєве кредо. Сотні його ровесників, та навіть старших за нього, ходили всього лиш у капітанах, що сповнювало його душу телячим захватом і пошаною до самого себе, але сотні інших його ровесників, ба навіть молодших за нього, дослужилися вже до генералів, і, згадуючи про це, він відчував болісну неповноцінність і ночами гриз собі нігті в такому невгамовному розпачі, якого ніколи не відчував навіть у своїх кошмарах Голодний Джо.

Полковник Пескарт був кремезний, широкоплечий, набундючений самодур, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і не випускав із рота химерно інкрустованого мундштука, якого придбав напередодні прибуття на П’яносу, коли приймав авіаполк. Він не забував демонструвати того мундштука при кожній оказії й незабаром навчився орудувати ним, як віртуоз. Зовсім несподівано він відкрив у собі природний і вельми перспективний хист до куріння з мундштуком. За його даними, він був єдиним мундштуковласником на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка солодко тішила й водночас тривожила його. Він майже не сумнівався, що такий витончений інтелектуал, як генерал Штирхер, не міг не схвалювати, коли вони зустрічалися, його мундштук, хоча зустрічались вони, на щастя, не так часто, а мундштука генерал Штирхер міг і не схвалити. Припускаючи й таку можливість, полковник Пескарт насилу стримував ридання і поривався викинути оту погань під три чорти, однак його тут же зупиняло майже незламне переконання, що мундштук надає особливого блиску героїчній поставі мужнього воїна, яка, безперечно, високо підносила його над рештою полковників американських збройних сил, конкурентами в боротьбі за генеральські погони. А чи справді підносила?

Ця й подібні проблеми не давали спати полковникові Пескарту, вправному й до самозабуття зосередженому воєнному стратегові, котрий, як неофіт, ретельно й самовіддано працював з ранку до вечора на ниві власного просування вперед. Полковник був сам для себе лютий звір, що не знав ні жалю, ні втоми. Безстрашний і несхибний дипломат, він бився головою об стіну через найменшу помилку чи недоробку, заганяючи себе в могилу через кожну прогавлену можливість, завжди до краю збуджений, хворобливо чутливий, набундючений і злий на весь світ. Доблесно й безоглядно пускався він у хитромудрі афери, розроблені для нього підполковником Порком, і з тоскним відчаєм дожидався потім непоправно фатальних наслідків. Він пожадливо збирав плітки й ретельно колекціонував чутки, не довіряючи нікому зокрема, але й безоглядно вірив усьому, що чув. Він був незмінно насторожі й безпомилково орієнтувався в подіях та людських взаєминах, що існували лише в його уяві. Він знав усе про всіх і вперто силкувався хоч що-небудь зрозуміти. Несамовито, нестримно хвалькуватий, він не міг водночас позбутись невідчепних роздумів про те безнадійно кепське враження, яке, на його думку, справляв на великих цабе, котрі й не здогадувалися про його існування.

Всі зичили йому зла. Полковник Пескарт витрачав усю свою розумову енергію на хисткі й химерні арифметичні операції, в його голові постійно плюсувались та мінусувались «махи та хвости» і «кроки до мети» — блискучі уявні перемоги й жахливі уявні поразки. Розбурхана уява то підносила його на захмарні сяючі вершини тріумфу, то ввергала в чорні безодні відчаю. Заскочити його притьмом не вдавалось нікому. Якщо йому доводилось почути, що генерал Бидл чи генерал Штирхер насупився або осміхнувся, він міг до нескінченності сушити собі голову, чому це сталося, і, як лунатик, бурмотів собі під ніс найфантастичніші припущення й не знаходив собі місця доти, доки цьому не відшукувалось більш-менш прийнятного пояснення, точніше, поки підполковникові Порку не вдавалось умовити його перепочити й глянути на речі простіше.

Підполковник Порк був полковникові Пескарту відданим, незамінним сподвижником, якого насилу витримували полковничі нерви. Кожна нова геніальна заступникова ідея викликала в нього бурхливу хвилю довічної вдячності, яка тут же змінювалась на шалену лють, коли полковник Пескарт зненацька відчував, що з того нічого не вийде, і платив замість подяки чорною ненавистю. Вони були нерозлийвода. Полковник Пескарт заздрив кебеті підполковника Порка, і йому постійно доводилось нагадувати собі, що той, бодай і років на десять старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у рядовому провінційному університеті. І це ж треба було, щоб лиходійка доля дала в помічники саме йому такого нікчему, як цей підполковник Порк! Що може бути прикріше й принизливіше, як душею й тілом залежати від особи, котра не спромоглась навіть здобути диплом такого університету, про який не сором було б згадати на людях?! Якщо вже хтось і мав стати для нього геть незамінним, бідкався полковник Пескарт, то чому не хтось заможніший, ваговитіший, шляхетніший, відповідальніший, аніж підполковник Порк, котрий до того ж не міг похвалитися своїми предками та ще й дозволяв собі тишком-нишком кепкувати з його мрії стати генералом, про що тишком-нишком здогадувався полковник Пескарт.

Полковникові Пескарту так диявольськи кортіло стати генералом, що заради цього він готовий був піти на угоду з самим богом; тож одного чудового ранку, через тиждень після оголошення наказу про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і, відкопиливши брезклу губу, тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, вже пробивалась після ранкового гоління чорна жорстка щетина. Шкіра в полковника Пескарта ніколи не смагла, і йому доводилось ретельно уникати сонця, щоб не обпалитися. Він був на голову вищий і вдвічі масивніший за капелана, і вся його статура дихала такою гнітючою владністю, що той зненацька відчув себе хворобливо тендітним і слабким.

— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник