Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Щоправда, Сократ намагався нас заспокоїти. Він сказав, що існує лише дві можливості. Або душа — безсмертна, або ж після смерті все буде для нас таке же порожнє, як і до нашого народження. Це теж звучить не зовсім утішно. Принаймні для теології та філософії природно виявляти до цього якнайглибший інтерес. Та заради нас вони самі не повинні бути нудні. Хоча цей обов’язок вони не завжди виконують як слід. К’єркеґор, скажімо, не був зануда. Я збирався дослідити його внесок у своїй головній праці. На його думку, вищість етичного щабля над естетичним — необхідна для відновлення рівноваги. Але годі про це. У собі я можу спостерігати такі джерела нудьги: 1) Брак особистого зв’язку із зовнішнім світом. Раніше я писав, що минулої весни, їдучи потягом через Францію, визирнув у вікно і подумав, що завіса Майї зношується. Чому це так? Я не бачив того, що там було насправді, а лише те, що кожен бачить за загальною вказівкою. Та це означало, що наш світогляд має стереотипну природу. Такий погляд передбачає, що «я», суб’єкт, бачить феномени, світ об’єктів. Проте вони не конче — «речі у собі», як визначає об’єкти сучасна раціональність. Бо в духові, як каже Штайнер, людина може вийти за межі себе самої й дозволити речам розповідати їй про себе, говорячи про те, що має значення не лише для неї самої, але також і для них. Тому сонце, місяць і зорі промовлятимуть до не-астрономів, попри їхню необізнаність із цією наукою. Взагалі-то, для цього вже найвищий час. Необізнаність з наукою не має ув’язнювати людину в найнижчій та найнуднішій сфері буття, не даючи їй змоги самостійно вступити у зв’язок із творінням як цілістю. Інтелектуали говорять про «розчаклований» (нудний) світ. Проте це не світ, а моя голова — розчаклована. Світ не може бути розчаклований. 2) Для мене наділене самосвідомістю еґо є джерело нудьги. Ця всезростальна, розбухла, панівна, болюча самосвідомість — єдиний суперник політичних і соціальних сил, що керують моїм життям (бізнес, технологічно-бюрократичні сили, держава). Маємо високоорганізований плин життя й окреме «я», з незалежною свідомістю, «я», що пишається своєю відірваністю і своєю абсолютною невразливістю до будь-чого — чужих страждань, суспільства, політики, зовнішнього хаосу. В певному сенсі, його це не обходить. Його просять перейнятися, ми самі часто змушуємо його перейнятися тим чи тим, але прокляття байдужості лежить на цій болісно вільній свідомості. Вона вільна від прив’язаності до вірувань та інших душ. Космологія, етичні системи? Вона може пропускати їх крізь себе десятками. Адже бути цілком свідомим себе — це також бути відокремленим від усього. Це Гамлетівське королівство безкрайого простору в горіховій шкаралупі[186], «слів, слів, слів» у «Данії-тюрмі».
Це були деякі з тих нотаток, що їх Такстер умовляв мене розвинути. Проте я перебував у надто неврівноваженому стані. Кілька разів на тиждень їздив до середмістя зустрітися з адвокатами й обговорити мої проблеми. Вони казали, наскільки складне моє становище. Їхні новини ставали дедалі гірші. Я злітав у ліфтах, шукаючи порятунку в образі жінки щоразу, коли відчинялися двері. Людині у моєму стані слід замкнутися в кімнаті, а коли в неї не досить сили волі, щоб дослухатися поради Паскаля[187] й не полишати її, тоді їй треба викинути ключ із вікна. А потім двері будівлі окружного суду роз'їхалися, і я побачив Ренату Кофриць. На ній теж був сталевий значок із номером. Ми обоє були платниками податків, виборцями, громадянами. Але, ох, якими там громадянами! І де був той голос, що промовляв: «Моя доля!». Він мовчав. Тож чи вона це була? Вона, без сумніву, була сама жіночність: м’яка та прекрасно-розкішна у міні-спідниці й дитсадківських черевичках на одному ремінчику. Я подумав: «Господи, допоможи». Потім сказав собі подумки: «Краще не поспішай. Та й взагалі, у твоєму віці буддист уже замислився би про те, щоб назавжди зникнути в лісі». Але це не допомогло. Можливо, вона не була саме тією Долею, що я шукав, та все ж вона була Долею. Вона навіть знала моє прізвище. «Ви, певно, пан Сітрин?» — запитала.
Торік мені присудив нагороду клуб «Зиґзаґ», чиказьке культурне товариство банківських службовців та біржових брокерів. Вони не запросили мене вступити до нього. Та я одержав від них почесний значок за книжку про Гаррі Гопкінса[188], і моя фотографія з’явилася у «Дейлі Ньюз». Можливо, ця леді там її бачила. Проте вона сказала:
— Ваш приятель, пан Шатмар, — мій адвокат у справі про розірвання шлюбу, і він вважає, що нам із вами варто познайомитися.
Ох, вона мене вже підчепила. Як швидко вона повідомила, що розлучається. Ці закохано-шанобливі очі вже посилали сигнали любові й пристрасті тій частці моєї душі, де я досі залишався чиказьким хлопчаком. Мене охопив спалах давно знайомої вестсайдської любовної лихоманки.
— Пан Шатмар такий вам відданий. Він вас обожнює. Коли він говорить про вас, то аж приплющує очі й стає схожий на поета. А він же такий здоров’яга, що від нього цього й не сподіваєшся. Він розповів мені про вашу кохану, що розбилася у джунглях. А також про ваш перший роман — з донькою лікаря.
— Наомі Луц.
— Яке божевільне ім’я.
— Либонь, так і є.
Мій друг дитинства Шатмар справді любив мене, але він також любив і сватання та звідництво. Мав пристрасть залагоджувати чужі справи. З професійного погляду це було йому навіть вигідно, бо прив’язувало до нього багато клієнтів. В особливих випадках він брав на себе всі практичні деталі — винайм помешкання для коханки, її авто, її рахунки у крамницях і в дантиста. Він навіть мав справу зі спробами самогубств. І навіть із похоронами. Не право, а розв’язання проблем було його справжнє покликання. Він прагнув домогтися того, щоби ми, двоє друзяк із дитинства, були сповнені пристрасті до кінця наших днів. Він робив свою справу поважно. Вдавався до філософії, поезії, ідеології. Цитував, крутив записи, теоретизував про жінок. Намагався бути в курсі швидко змінюваного еротичного сленгу нових поколінь. Тож чи мали ми завершити наше життя як тремтячі,
