Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Звісно ж, я хотів! Ще й як! Вихваляючи її, я не можу спинитися. У своєму капелюсі й шубі вона сиділа за кермом «понтіака», виставивши ноги у всіяних блискітками текстурних панчохах із крамниці театрального реквізиту. Її флюїди впливали навіть на шкурки тварин, з яких була пошита її шуба. Здавалося, ці тваринки й досі живі, і не лише зігрівають Ренатине тіло, але й чогось прагнуть. Тут була певна схожість. Я теж прагнув. Так, я палко бажав бути з Ренатою. Вона допомагала мені завершити мій життєвий цикл. Звісно, і в неї траплялися хвилини безрозсудства, але вона була добра. Щоправда, як жриця кохання — не лише збуджувала мене, а й засмучувала, бо, думаючи про неї як про потенційну дружину, мусив себе запитувати, де вона всього цього навчилася і чи задовольнить її раз і назавжди цей ступінь майстерності. До того ж наші взаємини змушували мене плекати певні марнославні й недостойні думки. У клубі в середмісті один офтальмолог сказав, що простий розріз позбавить мене мішків під очима. «Це лише грижа одного з дрібних м’язів», — пояснив доктор Клостерман і описав пластичну операцію: як мою шкіру розітнуть і підтягнуть. Він додав також, що у мене залишилося багато волосся на потилиці, яке можна трансплантувати на маківку. Сенатор Проксмайр так зробив і якийсь час носив тюрбан у залі сенату. Він вимагав для себе податкової пільги, але йому відмовили, проте хтось інший може спробувати знову. Я міркував щодо пропозицій, але тепер зрозумів, що мушу покласти край цій дурості. Всю свою увагу я мушу зосередити на важливих й жахливих проблемах, що приспали мене на цілі десятиліття. Зрештою, можна якось підрихтувати свій фасад, але, що ж робити з тилом? Навіть якщо усунути мішки під очима і пересадити волосся, то що робити зі зморшками на карку? Нещодавно у «Сакс» я приміряв модне картате пальто і в трюмо побачив, яка порепана й глибоко поорана моя шия ззаду.
Хай там як, а я купив те пальто, Рената змусила мене це зробити, і сьогодні воно було на мені. Коли я вийшов біля окружного суду, гігантська пані Сандерленд вигукнула:
— Господи! Яке строкате пальто!
* * *
Ми з Ренатою познайомилися в цьому ж хмарочосі — новій будівлі окружного суду, — виконуючи обов’язки присяжних.
Проте виявилося, що між нами ще раніше виник непрямий зв’язок. Батько Джорджа Свібела, старий Майрон, знав Ґейлорда Кофриця, колишнього Ренатиного чоловіка. Якось між ними відбулася доволі незвична розмова у російський лазні на Дивіжн-стріт. Мені про це розповів Джордж.
Джорджів батько був простою, скромною людиною. Єдине, чого він хотів, — це жити вічно. Тож своє життєлюбство Джордж успадкував безпосередньо від Майрона. Щоправда, в того воно виявлялося у примітивнішій формі. Майрон стверджував, що завдячує своїм довголіттям жару та парі, чорному хлібові з сирою цибулею, пшеничному віскі, оселедцю, ковбасі, картам, більярду, біговим коням і жінкам.
Тут, у парильні з її дерев’яними лавами, шиплячою галькою й відрами крижаної води, можна було легко помилитися, прийнявши видиме за дійсне. Це як дивитися ззаду на худорляву постать із маленькими сідницями, коли здається, що то дитина, та жодних дітей навколо немає, а спереду ви бачите рум’яного й зморщеного старигана. Чисто виголений Джорджів батько, якого зі спини неможливо було відрізнити від хлопчака, зустрівся у парильні з бородатим чолов’ягою і через оту пишну бороду вирішив, що він значно старший. Тимчасом міцно збитому чоловікові було лише за тридцять. Вони сиділи поруч на дерев’яному помості — два тіла, вкриті краплинками поту — і старий Свібел запитав:
— Що ви в житті робите?
Бородань спершу не виявив бажання розповідати про свою роботу. Проте Джорджів батько вперто схиляв його до розмови. Це була помилка. І суперечило, якщо вдатись до божевільного жаргону освічених, «етосу» цього місця. Тут, як і в клубі в середмісті, справ не обговорювали. Джордж любив повторювати, що лазня була немов останнім острівцем безпеки у палаючому лісі, де тварини-вороги дотримувалися перемир’я, на якийсь час забувши про закон ікл та пазурів. Боюся, він запозичив цей образ у Волта Діснея. Цим він хотів мені нагадати, що не годиться розводитися про свою професію або ж «впарювати» свій товар у лазні. Старий Свібел сам був винен, і він це визнавав.
— Цей волохатий чолов’яга не хотів говорити. А я тягнув його за язик. Тому він і вилив на мене все це.
Коли люди — нагі, наче троглодити в адріатичних печерах кам’яного віку, й сидять, зарошені та червоні, мов захід сонця в тумані, й коли, як у цьому разі, один із них має пишну й лискучу русяву бороду, і їхні очі зустрічаються крізь заволоку поту і пари, між ними може зав’язатися дивна розмова. Виявилось, що незнайомець — комівояжер, який продавав гробівці та мавзолеї. Коли старий Свібел почув про це, то хотів дати задній хід. Але було запізно. Вигнувши брови й вилискуючи білими зубами поміж жвавих вуст у густих заростях бороди, чоловік заговорив:
— Ви вже подбали про місце свого останнього спочинку? Чи маєте ділянку для родинного поховання? Ви підготувалися? Ні? Але чому ні? Чи можете ви дозволити собі таку недбалість? Чи знаєте ви, як вас поховають? Дивовижно! Чи хтось розповідав вам про умови на нових цвинтарях? Та їх інакше як нетрищами не назвеш. Смерть заслуговує на повагу. А на ній страшенно наживаються. Це одна з найбільших афер із нерухомістю. Людей ошукують. Не виділяють належної кількості квадратних метрів. Вам доведеться вічно лежати затиснутим. Жахлива неповага. Але ви знаєте, які ці політики й ділки. Що нагорі, що внизу — всі беруть на лапу. На днях буде засідання великого журі й вибухне скандал. Хлопці потраплять за ґрати. Але небіжчикам це вже не допоможе. Адже вашої могили не розкопають і вас не перепоховають. Тож ви лежатимете у куценькому савані, перев’язані тасьмою. Як хлопчиська, які в літньому таборі для забави загортають одне одного в простирадла. І ви скнітимете там разом із сотнями тисяч інших тіл у тісній обителі смерті, з коліньми під підборіддям. Хіба ви не маєте
