Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— Еге-ге!— засміялася дівчинка.— Хіба бувають нездатні чарівники?
— Бувають,— зітхнув Шевченко.— І то знаєш коли? Коли їм на серце сум ляга... Бере отак чарівник і хоче дерево намалювать. Малює, а виходить у нього кущ або купа хмизу. Малює небо, а замість неба нечупарна калюжа виходить.
— Еге-ге!— сміялася дівчинка.— Не буває таких чарівників!
— Таж бувають! Хіба ти не чула про сумних чарівників?
— А от і не чула!— занозисто задзвенів голос дівчати.— Бо хоч ви і чарівник, а мене дурити не треба. Чарівники веселі й гарні, і вони, коли захочуть, то й сонце з неба можуть прихилити. Ну от прихиліть його, прихиліть!
— Такої!— Шевченко сів на розкладного стільця.— Багато ти від мене хочеш, ластівочко. Знаєш, що я тобі краще зроблю? Намалюю сонце.
— Намалювати і я вмію,— сказало дівчиня і рішуче підступило до мольберта.— Дайте-но вуглика!
Взяла олівець і стала малювати. Кидала на папір лінії, а з-за плеча дивилося велике, кругле й лагідне обличчя. Виходило в дівчинки щось заплутане, лахмате, але напрочуд променисте.
— В тебе виходить краще, як у мене,— сказав Шевченко.— Я б так і не зумів...
— Та я вдома завсігди малюю,— сказала потішена дівчинка.— Мама мені за це малювання вже всі руки оббила,— вона засміялася раптом, але за хвилю личко її скривилося, почервоніло і з очей бризнули віялами сльози.
— Ма-а-мо! Я хочу до мами!..
І на око знову їй ліг кулачок, і знову рушила вона в пошуках мами, бо забула нараз за чудовий свій малюнок і за так чудово знайденого чарівника.
— Агов!— тихо гукнув їй услід Шевченко.— Куди ж це ти тепер ідеш?
— Як куди?— спинилося дівчиня.— Таж маму шукати!..
— А чи ж знаєш, у який бік тобі йти? Де ти живеш, маленька?
— Вдома!— здивовано сказала вона.
— А як же тебе хоч звати?
— Настунька,— так само здивовано сказала дівчинка.— А ви, може, знаєте мою маму?
— Як звуть твою маму?
— Таж мама!— сказала і всміхнулася крізь сльози.
— Так, так!— похитав він головою.— Краще, Настуню, нікуди не ходи. Постій коло мене, а то підеш в один бік, а мама твоя в другий.
— Але так важче буде їй мене знайти.
— Чому?
— Бо тільки вона мене шукатиме. А так і я її шукаю. А окрім того, вона й почути мене може — я ж плачу!..
— Це правда!— сказав Шевченко.— Але коли ти йдеш не в той бік?
— То скажіть мені, в який бік іти,— мовила вона і втерла кулачком око.
— Це вже подумати треба,— сказав Шевченко.— Зрештою, я сумний чарівник, а сумні чарівники, як ти знаєш, не багато можуть. Ну, розкажи мені, як ти загубилася від мами?
Дівчиня підсьорбнуло носом, ковтаючи спазму від плачу, і застрибав, задзвенів її теплий голосок; він наче співав, той голосок, миленько оповідаючи про те, що захотілося їй побачити, куди їде дядько з підводою, бо на підводі тій лежала зв’язана свиня і зводила та свиня інколи голову і смішно чи ж то плакала, а чи кричала. Мама зайшла тоді в лавку, а може, й ні!
— А може, й ні!— повторила насамкінець, і їй скорчило губенята, а два кришталики заблищали в очах.
— Стривай!— мовив Шевченко, і його густі брови стали сторч. І такі смішні здалися дівчинці ці брови, що не стрималася вона й засміялася, аж захиталась усім тілом — запалали тоді на личкові їй невисохлі сльози, а щоб не подумав нічого поганого про її сміх отой чарівник, показала вона на нього пальцем і сказала:
— Брови у вас смішні!
— Ходімо бублика купимо,— сказав Шевченко, встаючи.
Він узяв у руку м’яку й ніжненьку долоню, і пішли вони до найближчої бублейниці, що сиділа на розі зі своїми бубликами й клювала носом. Дивне тепло відчув Шевченко, тримаючи оту долоньку,— задерлося до нього й засвітилося мале кругле лице і, хоч було недавно зарюмсане, залилося ясним світлом. Розповідало все про ту ж таки свиню, що співала на возі, наче п’яна, а це так смішно бачити п’яну свиню!
— А звісно!— сказав Шевченко і поринув у свою бездонну кишеню, шукаючи там копійку.
Йому треба було викласти з тої кишені хустку, поламаного олівця, торбинку з дрібним малярським начинням, шкоринку і кілька залізок. Була там мала порожня плящина і якісь потерті папери. В кутку кишені знайшов він і копійку, і цього досить стало, щоб бублейниця перестала куняти, розплющилась і позіхнула — це їй треба було, перш ніж запосміхатися якнайприємніше.
— Донечці бубликів хочете?— зашамотіла вона і, зваживши копійку на долоні, метнула її до кишені.
Настуня кусала бублика, а дві щоки їй аж роздулися. Через це вона не дорозповіла про свиню, хоч кінчилася та історія вже зовсім смішно. Візниця повернувся на свинячий крик і потягнув батогом. Тоді свиня зірвалася і, порвавши посторонки, кинулася геть із воза...
— Я так жлякалашя і попігла й попігла, аж жгубилашя.
— Отакої!— похитав головою Шевченко, а що дивилося на нього й досі заплакане личко і що такі кумедні були оті набиті бубликом щічки, стис він міцніше тепле рученя, і рученя оте, наче пташка, сиділо в великій його долоні. Тоді відчув Шевченко гостру й незмірну тугу, аж сонце примеркло серед неба, а хмара на обрії пустила із себе темно-сині косми дощу. Він подумав,
