💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
обточений водою.

Десь ударив дзвін, заколивалося наповнене міддю повітря, і він опритомнів. Проте відчував отупіння. Щось одноманітне й жорстоке сиділо в його мозкові. Стиснув скроні. Перед ним знову застрибали тіні ченців. Вони танцювали, п’яно погукуючи,— там, на стіні, творилась вакханалія. Ченці підіймали вгору писки з надмірно витягнутими губами і горлали незрозумілі заклинання, спів їхній був радше ревом — ченці танцювали. І здалося Григорієві, що це танок смерті, забутий, поганський танок, який танцювали його прадіди. Може, тому Григорій притулив руки до обличчя, як учив його в дитинстві дід, схилився й випростався.

— Білий Боже,— покликав він.— Білий Боже!

І Бог Білун прийшов. Був це старий, білий, як сніг, дід, великого зросту, з мудрими очима, був це дуже приємний дідусяк, котрий усміхнувся Григорієві тепло й зичливо.

— Ну що, синку,— спитав він,— вирішив згадати старовину? Мене вже ніхто не кличе з тутешнього світу,— я забутий бог!

— Ти Білий Бог,— сказав Григорій.— Ти мусиш знати істину.

— Моє друге ім’я,— сказав Білун,— Вічна Сподіванка.

— Я тебе хочу запитатися,— сказав Григорій.

— Питай, сину,— відповів Білий Бог.

— Чи є істина в добропорядності?— спитав Григорій.

— Коли ти цього хочеш,— відповів Білий Бог.

— Що робиться з тими, хто позбавлений чеснот?

— Нічого,— відповів Білий Бог.— Хіба що їх карає часом мирський суд.

— А інша сила? — спитав Григорій.— Сила хреста?

— Сила хреста — це те, що хочеться самим людям. Боги можуть тільки бути порадниками.

— Значить, всьому ціна невисока?

— Висока,— відповів Білий Бог.— Ціна визначається висотою любові.

— А в чому розрада?

— В моєму другому імені,— відказав Білун.— Я вже назвав його тобі — Вічна Сподіванка.

14

Григорій прокинувся мокрий від поту. Знав, що розмова та — тільки сон, але зараз, коли зазирало в його келію сонце, це вже не займало його. Він розширив очі і наче вперше подивився на стіну і стелю, по яких розкинулася його чудна картина. Дивився на все здивовано і неймовірно — робота була закінчена. Малювання грало в ранковому світлі відчайною грою барв і тонів, і він, вдивляючись у нього, раптом побачив, що всі ті мальовані люди починають оживати. Вони невдоволено заворушилися і про щось голосно засперечалися. Позирали в його бік роздратовано й розлючено, і він аж до стіни притиснувся. Так, він уже зрозумів, що сталося. Звідтіля, із стіни, з глибини ранку, котрий уже зачинався, на нього раптом рушив похід розлютованих людей, з якими довгі роки ділив хліб-сіль. Вони збилися в монолітну стіну й рушили на нього як вороги, в них фанатично заблищали очі, а в руках у кожного залізяки й ножі, якими хочуть збити із стін те, чому віддав він свій останній вогонь. На чолі того походу йшов архімандрит, його колишній приятель, а зараз тяжкий ворог. У нього горіли очі, і був він запалений ненавистю ще більше за інших. Вони йшли на нього грізно й неухильно, торкаючись один одного плечами, і він заплющився, щоб знайти укриття хоч так.

Чарівник

І сонце ясне на небі — і смуток легкий бере. Шевченко стоїть коло Золотих воріт, перед ним мольберт із чистим листком паперу — не поклав сьогодні на той папір ані лінії. Може, від того торкнуло його, тенькнуло, наче птах крилом зачепив, ставав відтак замислений та суворий і слухав мимохіть свій неспокій. Побіч росло дерево, вітер грав на його листі, і світлотінна сітка в ногах у маляра хиталася й тріпотіла, мінилася й коливалася. Знову наблизив руку з олівцем до паперу, але та знову безсило опала. Закинув різко голову: вгорі лежало зелене шатро і пробивалося крізь нього сліпучими синіми спалахами небо.

Хтось десь плакав. Шевченко повернувся занепокоєно й насурмив брови. Ішло по вулиці мале дівча, ішло собі та й плакало і мало залите сльозами лице. Сонце падало на нього, і мерехтіли жовті витрави — рот був гірко скривлений, а кулачок тер і тер око, наче хотів витерти з нього ще більше сліз.

— Агов!— гукнув тихенько Шевченко.— Чого це ти плачеш?

Дівча спинилося, розтулило рота, розширило оченята і на мент припинило плакати. Дивилося на широкоплечого вусатого дядечка, що усміхався до неї так, як усміхалося сонце в одній з бабусиних казок, і їй здалося, що, може, то і є воно, оте сонечко з казок. Дядько стояв на пагорбі, і вся його постать була оторочена зусібіч жовтавим світлим обрамленням, може, через те, коли всміхався той дядечко щось таке чудне робилося, сміялися й зморшки біля очей, і очі, і вуса, і все його кругле обличчя.

— О! — вражено сказала дівчинка та так і стала з розтуленим ротом.

— Може, ти маму згубила? — спитав отой дядечко-сонце.

— Згубила!— протягла дівчинка й так шморгнула носиком, що загуляла в її очах сльоза викотилась і лягла їй на щоку. Сонце засвітило ту сльозу: заграла й запромінилася вона, наче коштовний камінець. Шевченко простяг руку і взяв той камінець на мізинець — стояли вони і стежили, як той міниться й грає.

— А бач!— сказав Шевченко.— Чудо яке!

— Еге ж,— мовило дівчиня.— А ви часом не чарівник?

— Таж чарівник,— сказав Шевченко.— Тілько не до всього здатний...

Відгуки про книгу Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: