Зима у горах - Джон Вейн

півгодини до каплиці зійдеться нечисленна паства, постоїть кілька хвилин надворі, обмінюючись плітками й тремтячи від холоду, потім зайде досередини, щоб поспілкуватися з тією силою, що сотворила їх з праху. І тут уперше Роджер відчув спокусу приєднатись до них — просто щоб побути серед людей, взяти участь в чомусь, що на якийсь час піднесе їх і його над гострими щербинами особистих турбот. Та потім він уявив, як вони повитріщаються на нього поверх своїх молитовників, бо, зрештою, він не має права на цій останній стадії так нахабно претендувати на те, щоб бути одним з них. А священик їздив у власному автомобільчику й ніколи не користувався автобусом.

Роджер проминув каплицю, не уповільнюючи ходи. І тут побачив Райанон, яка постала перед ним з туману. На ній було зелене замшеве пальто. Куди це вона зібралася?

Він зупинився, дивлячись, як вона наближається до нього. Ось вона помітила його, але продовжувала йти з байдужим виглядом назустріч. Тепер уже Роджер бачив, що шию в неї обмотано м’яким вовняним шарфом теплого червоного кольору, а щоки розрум’янилися від прохолодного повітря. І він раптом усвідомив, що вона, кінець кінцем, звичайнісінька сільська дівчина.

—     Куди це ви прямуєте? — спитав він.

—     Та нікуди. Батько хотів, щоб я пішла до каплиці з цим. А я сказала, що в мене болить голова і що я спочатку прогуляюсь, а потім зустрінуся з ним там перед відправою.

—     Ви так і зробите?

—     Навряд,— байдуже відповіла Райанон.

Хтось, певно, церковний служка або староста, відчинив у каплиці бічні двері, уважно подивився на них і за хвилину знову тихо зачинив двері.

—     А ви? — спитала вона.— Мені здавалося, що по неділях уранці ви вилежуєтесь, бо вам щодня доводиться вставати рано, щоб встигнути на перший автобус.

—     Мене виганяють з моєї нори,— промовив він безбарвним голосом.

—     Що? Місіс Опора Джонс вас виганяє?

—     Так.— І він розповів їй про пригоду з більярдною кулею. Поки він розповідав, вони опинилися на дорозі, що вела вниз. Це вийшло у них випадково, несамохіть, але, хай там як, а вони йшли поряд. Стояти на місці було надто холодно — тільки тому вони й пішли разом.

Коли Роджер закінчив розповідати, гарні очі Райанон широко розплющились від здивування.

—     І що ж, по-вашому, за всім цим криється?

Він знизав плечима.

—     Хтось хоче, щоб я забрався звідси.

—     Чи не Дік Шарп?

Запитання пролунало природно й просто. Проте Роджер не міг поводитися так само природно, а тому лише скрадливо глянув на неї.

—     Отже, ви теж про це чули?

—     Всі про це чули,— недбало кинула вона.

Він позаздрив її врівноваженості, яка, безсумнівно, пояснюється тим, що вона по-справжньому вірить: усе це її не обходить. Адже й справді вона однією йогою стоїть в іншому, ширшому світі — хоч би завдяки отим негідникам бізнесменам, з якими літала на Майорку. Шльондра! Та чи воно так? Про це він ніколи не довідається. Вона нічого йому не розповість, та й яке він має право щось знати?

—     Що ж ви тепер будете робити? — спитала вона.

—     Навіть не уявляю. Ніхто у Лланкрвісі не візьме мене на квартиру. А якщо й візьме, то матиме таку саму, а може, ще й гіршу мороку. І мене знову викинуть на вулицю. Тож краще нікому не завдавати клопоту.

Вони дійшли до того місця, де вузенький путівець, майже стежка між двох високих схилів, вибігав, в’юнячись, на дорогу, якою вони йшли. Райанон звернула на цей путівець і почала братися вгору.

—     Куди це ми йдемо?

—     Хочу вам щось показати,— відповіла вона. Обличчя в неї було серйозне, наче від прихованого хвилювання або раптово прийнятого рішення.

Покажи, Райанон, покажи. Ти така вродлива, така лагідна в своїй незрівнянній самовпевненості,— адже твій тріумф у твоєму світі — цілковитий. Від тебе я прийму все і ні про що не спитаю.

Вони йшли спочатку вгору, потім путівець, зробивши поворот. повів їх далі без підйомів і спусків, огинаючи плече гори. То була остання тераса, на якій стояв короткий ряд будинків, що здавались у тумані прямокутниками без вікон. Тут селище кінчалось і починалися окремі, розкидані то тут, то там котеджі. Куди вона його веде? На прогулянку в безлюдні гори? Ах, Райанон! Побути б удвох з тобою в якому-небудь наповненому прозорим туманом ярочку! Лежати голенькими на вологому вересі!

Путівець, наче черв’як, повз уздовж схилу, що ставав дедалі крутішим. Обережно завертаючи, він привів їх туди, де цей схил ставав мало не прямовисним і звідки перед ними відкривався вид на долину, порослу приземкуватими покрученими дубами. Дуби були майже голі, лише на деяких гілках збереглося трохи бурого листя. Виткнувшись з коричнево-сірого сплетіння гілок, понад деревами де-не-де витикалися гостряки скель. І понад усім цим м’якою пеленою розлягався туман. Від невимовної краси краєвиду Роджерові хотілося закричати, але її спокійна таємничість змушувала мовчати. То були володіння друїдів.

Роджер усе ще не розумів, чому Райанон привела його сюди, але раптом помітив, що вона зупинилась і очікувально дивиться на цього. Він же не бачив нічого такого, що вимагало б від нього якоїсь реакції, якщо не брати до уваги магічних чарів долини під ними, а Райанон, звичайно ж, привела його сюди не для того, щоб милуватися краєвидом. Неподалік від них стояла маленька покинута капличка, яку Роджер бачив раніше під час своїх самотніх прогулянок. її оточував цегляний мур із залізною огорожею вгорі й кутою залізною хвірткою. Мур, огорожа й хвіртка були в цілком доброму стані, що ж до самої каплички, то він жодного разу не роздивлявся її як слід.

—     А що далі? — спитав він.

У відповідь Райанон клацнула засувкою на хвіртці. Слідом за нею Роджер піднявся двома сходинками й ступив на крихітне бруковане подвір’я, яке слугувало лише