Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

імперія, спадкоємиця цезарів всемогутнього Риму, теж обрала символічною барвою своїх монархів цей імператорський колір; і хоч ця особлива його перевага виразилася й у самому роді людському, даючи білій людині беззастережну вищість над будь-якою темношкірою расою; і хоч, окрім усього цього, білий колір був навіть визнаний кольором радості, бо ж і стародавні римляни позначали святкові дні білим камінцем; і хоч у багатьох інших земних уявленнях та асоціаціях цей колір став ознакою чогось зворушливого й шляхетного — як-от невинності наречених, старечої лагідності; і хоч у червоношкірих тубільців Америки білий пояс-вампум, піднесений у дарунок, означав найвищу честь; і хоч у багатьох краях біла горностаєва мантія судді символізує суверенність правосуддя, а молочно-білі коні, впряжені в карети королів та королев, підтримують у повсякденності їхню пишноту; і хоч навіть у найвищих таїнствах найвеличніших релігій світу білий колір був обраний символом божественної чистоти та могутності: вогнепоклонники Персії вважали найсвященнішою річчю на своєму вівтарі роздвоєний білий вогник, а в еллінській міфології сам великий Зевс утілювався в сніжно-білого бика, та й у благородних ірокезів найбільшим релігійним святом, яке справлялося серед зими, було принесення в жертву священного Білого Пса — бо це бездоганне, незрадливе створіння вони вважали найкращим посланцем, якого лишень можна вирядити до Великого Духа зі щорічним засвідченням їхньої вірності йому; і хоч християнські священнослужителі виводять із латинської назви білого кольору назву свого обрядового убору — альби, чи то стихаря, — надяганого під рясу; і хоч в урочистих церемоніях римського католицтва білий колір відіграє особливу роль у обряді страстей господніх; і хоч у Одкровенні святого Іоанна спасенникам надано білі шати, а двадцять чотири старці стоять у білих одіннях перед великим престолом, і Подібний до Сина Людського, що сидить на тому престолі, теж білий, немов біла вовна, — одначе, попри нагромаджені тут асоціації з усім приємним, почесним, високим, у самій найглибшій сутності білої барви таїться щось невловне, що вселяє в душі більше жаху, ніж зловісний червоний колір крові.

Саме ця невловна якість і є причиною того, що білість, відокремлена від приємніших уявлень і поєднана з чимось таким, що жахливе й само по собі, підсилює ту його жахливість до найвищого ступеня. Згадайте білого ведмедя Арктики й білу акулу тропічних морів: через віщо вони видаються такими моторошними страховищами, як не через їхню лискучу, снігову білість? Саме ця примарна білість надає безмовній злобності їхнього вигляду відтінку якоїсь мерзотної вкрадливості, не стільки жахливої, скільки огидної. Тому навіть пазуристий тигр у своїй геральдичній шкурі не здатен так похитнути нашу відвагу, як сповитий у саванну білину ведмідь або акула[62].

Або згадайте альбатроса: звідки взялась ота хмара містичного подиву й блідого жаху, що сповиває цей блідий привид у будь-чиїй уяві? Не Кольрідж[63] перший оточив її цими чарами, а велика необлесно правдива лауреатка самого господа — Природа.[64]

Серед хронік нашого американського Заходу та індіанських переказів найбільш уславилась легенда про Білого Коня Прерій — розкішного молочно-білого огиря з великими очима, маленькою головою, широкими грудьми і гордою величною ступою, в якій просвічує гідність тисячі царів. Він був обранцем-Ксерксом величезних табунів диких коней, чиї пасовиська в ті дні не мали інших огорож, крім Скелястих та Аллеганських гір. На чолі свого вогнедишного війська він мчав через ті простори на захід, як зоря-обранка, яка щовечора виводить на небо легіони світил. Лискучий водоспад гриви, вигнута дугою комета хвоста прикрашали його пишніше, ніж могла б прикрасити збруя, оздоблена золотом і сріблом. То було царствене, неземне видиво ще не занепалого західного світу, яке в очах давніх слідопитів і мисливців воскрешало славу тих предковічних часів, коли Адам ходив по землі в усій величі, мов божество, широкогрудий і безстрашний, як цей могутній кінь. Чи то він серед своїх ад’ютантів та придворних виступав на чолі незліченних когорт, що ринули по степах нескінченним потоком, немов велика ріка Огайо, чи то з роздутими гарячими ніздрями, які червоніли крізь його прохолодну молочну білість, ганяв учвал, озираючи своїх підданих, що розсипалися довкола, скільки око сягає, і скубли травицю, — в якому б вигляді не являвся він, та завжди був предметом шаноби, змішаної зі страхом, навіть для найвідважніших індіанців. І з того, що оповідають легенди про цього царственого коня, не лишається сумнівів, що саме благородна білість сповивала його ореолом божественності, а та божественність мала в собі щось таке, що, викликаючи шанобу, водночас навівало невимовний страх.

Та є й приклади, коли білість утрачає весь той дивний ореол слави, який огортає її в образах Білого Коня й Альбатроса.

Що саме в людині-альбіносі так незвичайно вражає наше око, відштовхує нас — часом аж настільки, що її цураються близькі люди і навіть рідня? Це властива їй білість, від якої походить і сама назва таких людей. Хоч би альбінос мав нормальну людську статуру, без ніяких тілесних вад, але сама ота білість, що проникає його наскрізь, робить його дивно бридким, бридкішим за найпочварнішого виродка. Чому воно так?

Та й у зовсім інших аспектах, у своїх менш матеріальних, але не менш грізних виявах природа не обминає цього найголовнішого атрибута жахливості. Адже залізнорукий привид Південних морів за свою сніжно-білу льодяну барву дістав прізвисько — Білий Шквал. І винахідлива людська злоба, як свідчить багато історичних прикладів, не знехтувала такого сильного допоміжного засобу. Як разюче підсилює він ефектність отієї сцени в хроніці Фруассара[65], коли замасковані сніжно-білими символами своєї корпорації відчайдушні гентські Білі Каптури [66] вбивають на ринковому майдані графського управителя!

Так само щоденний багатовіковий досвід усього людства засвідчує надприродність цього кольору в деяких речах. Нема сумніву, що у зовнішньому вигляді мерця найдужче страшить нас мармурова блідість його обличчя, немовби та блідість є не тільки ознакою смертельного ляку тут, на цьому світі, а ще й свідченням жаху перед дивами, побаченими на тому світі. І з цієї блідості мерців ми запозичуємо й знаменний колір савана, в який убираємо їх. Та навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані… Так, коли вже ми погрузли в цих жахах, то ще згадаймо, що й сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні[67].

Отже, хай хоч які величні чи прекрасні речі пов’язують люди з білістю в інакшому настрої, але ніхто не може заперечувати, що в своєму найглибшому, найчистішому вигляді вона породжує в душі саме такі дивні почуття.

Та хоч