З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Зрозуміло — ви лише обідаєте, — сказала вона, чомусь щаслива. — Ну, як я вже казала, мені час бігти. Була рада тебе бачити, Елеанор!

Я підняла руку і помахала їй. Неймовірно, як вона примудрялася так спритно бігати на цих підборах. Я почала непокоїтися за її гомілки. На щастя, вони були доволі товстими.

* * *

Сьогодні Марія Темпл була в жовтих колготах, поєднавши їх з бузковими короткими чобітками. Я помітила, що жовті колготи не надто прикрашали спортивні литки.

— Елеанор, як гадаєш, ми б могли знову поговорити про твою маму? Можливо, так нам вдасться…

— Ні, — відрізала я.

Тиша.

— Добре, без проблем. Тоді розкажи мені трохи про свого батька. За весь час ти нічого про нього не говорила.

— У мене немає батька, — промовила я.

Знов ця жахлива тиша. Вона була такою нестерпною, але зрештою це спрацювало, вона припинила говорити. Здавалося, тиша запала на цілу вічність, але врешті-решт я не витримала. — Матуся казала, вона була… припускаю, що вона була… ну, вона не казала мені цього прямо, коли я була дитиною, але, ставши дорослою, я зрозуміла, що вона стала жертвою… сексуального насильства, — сказала я дещо грубувато. Жодної відповіді. — Я не знаю його імені та ніколи його не бачила, — додала я.

Вона щось записувала, а потім підвела на мене погляд:

— Елеанор, тобі коли-небудь хотілося, щоб у твоєму житті був батько чи дорослий з авторитетом батька? Тобі цього не вистачає?

Я поглянула на свої руки. Мені було складно відверто говорити про ці речі, витягуючи їх назовні, коли з ними можна було миритися, поки вони були приховані.

— Ніколи не сумуєш за тим, чого в тебе ніколи не було, — зрештою сказала я. Цю фразу я десь вичитала, і вона скидалася на правду. — Скільки себе пам’ятаю, завжди були я і… вона. Більше зі мною ніхто не грався, ніхто не розмовляв, ніхто не ділив спогади про дитинство. Але не думаю, що це незвично. Зрештою, це не завдало мені жодної шкоди.

Я відчула, як мій шлунок відреагував на ці слова, скручуючись від кислоти й гіркоти.

Вона знову написала щось у записнику і не подивилася на мене.

— Твоя мама коли-небудь розповідала про напад? Вона знає свого кривдника?

— Ще в перший день я доволі чітко сказала, що не бажаю розмовляти про неї.

— Звісно, — обережно сказала Марія, — не турбуйся, ми не будемо говорити про неї, Елеанор, тільки якщо ти сама цього не захочеш. Я запитую лише в контексті твого батька, намагаючись більше з’ясувати про нього та про твої почуття до нього, це все.

Я замислилася над її словами.

— Насправді в мене до нього немає жодних почуттів, Маріє.

— Ти колись думала про те, щоб відшукати його? — запитала вона.

— Ґвалтівника? Навряд чи.

— Стосунки доньки з батьком іноді можуть впливати на подальші стосунки з чоловіками. Ти колись думала про це, Елеанор?

— Ну, — замислилась я, — матуся не надто любила чоловіків. Але, чесно кажучи, вона взагалі нікого не любила. Вона думає, що більшість людей нас не гідні, незалежно від їхньої статі.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Марія.

Ну ось, ми говоримо про матусю, і це після того, як я чітко це заборонила. Хоча, на мій подив, я почала отримувати насолоду від подібних розмов, цілком захоплюючи увагу психотерапевта. Можливо, усе це через нестачу зорового контакту. Так я розслаблялася, ніби говорила сама до себе.

— Річ у тому, — сказала я, — що вона хотіла, аби ми спілкувалися з людьми, які, на її думку, були хорошими, з людьми, які були відповідними для неї, — вона це постійно повторювала. Вона завжди наполягала на тому, щоб ми ввічливо говорили, пристойно поводилися… вона змушувала нас вправлятися в красномовстві, принаймні годину на день. Вона… скажімо… у неї були дещо прямі способи виправляти нас, коли ми казали щось не так чи поводилися якось не так. А це було майже завжди.

Марія кивнула, щоб я продовжувала.

— Вона казала, що ми заслуговуємо на все найкраще і що навіть за таких обставин ми завжди повинні поводитися належним чином. Так, ніби ми належимо до забутої королівської родини, знаєте… сім’ї загиблого царя чи поваленого монарха, щось таке. Я намагалася чимдуж, але мені все одно не вдавалося виглядати й поводитися так, як їй хотілося, поводитися належним чином. Це її дуже засмучувало та сердило. І майте на увазі, справа була не лише в мені. Ніхто не був достатньо хорошим. Вона завжди казала нам, що ми маємо шукати того, хто буде достатньо хорошим. — Я захитала головою. — Гадаю, саме це привело мене сюди, — промовила я. — Я намагалася знайти когось подібного, потім заплуталася, і зрештою виник весь цей безлад.

Я усвідомила, що мене трусить, ніби мокрого собаку прохолодним ранком. Марія поглянула на мене.

— Поговорімо про інше, — обережно промовила вона. — Хочеш розповісти мені про те, що сталося, коли тебе розлучили з матір’ю, про свій досвід у системі опіки? На що це було схоже?

Я здригнулася.

— У прийомних сім’ях було… нормально. Перебування в інтернатах було… стерпним. Мене ніхто не ображав, мені було що їсти й пити, у мене був чистий одяг і дах над головою. Я щодня ходила до школи, доки мені не виповнилося сімнадцять, а опісля вступила до університету. Мені нема на що скаржитися.

Марія заговорила дуже обережно.

— Як щодо інших твоїх потреб, Елеанор?

— Не впевнена, що зрозуміла, що ви маєте на увазі, Маріє, — збентежилась я.

— У людей є низка потреб, які необхідно задовольняти, Елеанор, для того щоб бути щасливими й здоровими особистостями. Зараз ти розповідаєш про те, як задовольняли твої основні фізичні потреби — тепло, їжа, притулок. Як щодо емоційних потреб?

Я була спантеличена.

— Але в мене не було жодних емоційних потреб.

Якусь мить ми мовчали. Зрештою вона кахикнула та заговорила:

— У всіх є емоційні потреби, Елеанор. Усі ми — особливо маленькі діти — маємо знати, що нас люблять, цінують, приймають і розуміють…

Я мовчала. Для мене це було щось новеньке. Я дала цій думці осісти в моїй голові. Її слова скидалися на правду, і я мала це обміркувати в конфіденційному затишку власного дому.

— Елеанор, у твоєму житті була людина, яка виконувала таку роль? Хтось, хто тебе розумів? Хто любив тебе такою, яка ти є, без жодних умов?

Спершу я, звісно, хотіла сказати, що ні. Матуся точно не підпадала під цю категорію. Щось — хтось — мене непокоїло, навіть сіпало за рукав. Я