Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

З крематорію, як і раніше, валив густий чорний дим, зловісними протуберанцями вихоплювалися з труби рвані язики полум’я, кидаючи багряні полиски на дротяну загорожу, сторожові вишки і дахи блоків. Біля центральної брами табору оркестр грав бадьорі марші...

Перед підйомом мою ліву ногу звела судорога. Спросоння я закричав, сам злякався цього крику і більше вже не міг заснути. Невдовзі просурмила сирена — підйом. Звуки освенцімської сирени на все життя вкарбувалися в мою пам’ять. Вони й досі будять мене вдосвіта.

Перед туалетною кімнатою неймовірна тіснява, крики, лайки всіма мовами світу. Кілька чоловік, уже зовсім охлялих, упали. Затоптуючи їх, сотні в’язнів намагаються прорватися до кранів з водою, щоб принаймні сполоснути обличчя, бо при виході з блока стоять штубові з важкими палицями: коли вони побачать, що обличчя в тебе сухе — начувайся.

Так починався новий каторжний день.

Аппель пройшов як звичайно, і хоч він уже закінчився, Пауль усе ще тримав нас у строю, чекаючи, чи не прибіжить Адольф за поповненням.

Я стояв ні живий ні мертвий. Усе тіло здавалося суцільною раною, яка кровоточила і нестерпно боліла. Від голоду паморочилася голова. З жахом чекав тієї хвилини, коли прийде Адольф і забере мене в штрафну команду. Тоді сьогоднішній день буде останнім у моєму житті. А тут ще й ноги понабрякали так, що дерев’яні колодки стали тісними й боляче врізалися в розпухлі ступні.

Я боявся, що не дійду до місця роботи. Хворобливо запрацював мозок, шукаючи порятунку. А в глибині душі жевріла надія: може, якось обійдеться і мене сьогодні не візьмуть... Та де там. До нашого блока вже біг опецькуватий Адольф і ще здалеку закричав:

— Пауль, дванадцять гефтлінгів!

Плюгавий Вацек почав відбирати потрібну кількість в’язнів. У число приречених потрапив і я. Адольф погнав нас, наче худобу, на центральний аппельплац, де вже стояли вишиковані арбайтскоманди. Побачивши, що я насилу переставляю ноги, він заходився підбадьорювати мене гумовою палицею. При цьому ще й давав своєрідний інструктаж:

— Тільки не здумай упасти — шкуру спущу! До брами не маєш права падати, а вийде команда за браму — будь ласка, падай скільки завгодно.

Річ у тому, що кожна арбайтскоманда мала виходити на роботу в тому кількісному складі, який заздалегідь був визначений адміністрацією табору. Кількість працюючих в арбайтскомандах була постійна. Якщо хтось із в’язнів падав од виснаження ще до того, як команда виходила за браму, її повертали назад, поповнювали і знову вели. Того, хто впав, добивали, а труп відносили в тотенблок. Та це призводило до затримок, за які рапортфюрер суворо питав із капо. Ось чому капо старалися, щоб до виходу за браму ніхто з в’язнів «не підвів». Головне, щоб пройшов браму, а там можеш собі падати, скільки хочеш. Тебе доб’ють, труп понесуть на місце роботи, а ввечері принесуть у табір. Конвою байдуже, за кого звітувати: за живих чи мертвих, йому — аби цифра зійшлася. А як я вже казав, облікові живих і мертвих в’язнів у гітлерівських тюрмах і концтаборах надавали величезного значення.

За годину ми були на місці роботи. Я стояв у тій самій канаві, наповненій болотною тванню. Працював з останніх сил, а їх ставало дедалі менше. Мене били, та я не відчував болю, не стогнав, не плакав. Наче був під наркозом. І досі не можу збагнути, як я витримав стільки побоїв! Мовчки кусав губи і ковтав пекучі сльози. Поза всяким сумнівом, я не дотягнув би до вечора і за всіма законами Освенціму мав загинути. Та сталося інакше. Всупереч усьому я дожив до обіду. В обід випив чверть літра баланди й, остаточно розбитий, ліг на землю. Незчувся, як задрімав. Наснилися дитячі роки, рідне село Селезнівка, де я народився.

...Мені п’ять років. Зимовий ранок. Бабусина хата переснована напівтемрявою. У печі гоготить полум’я, стогне і завиває в комині. Здається, от-от спалахнуть і розтопляться на шибках крижані мережки. По долівці дибає червонясте телятко. Воно тільки вночі знайшлося, і його принесли на рядні в хату. Дрібно тремтить, біднятко,— у хаті ще холодно. Я зачаровано дивлюся то на нього, то на бабусю. Біля її очей і рота численними зморшками промениться ласкава усмішка.

— Я влітку пастиму його,— кажу бабусі.

— Авжеж, пастимеш, внучку,— відповідає вона і ніжно гладить мою голівку.

...Погожий вересневий ранок. Я гордо крокую вулицею села. За плечима в мене справжній ранець із книжками й зошитами, в руках великий букет квітів. Я йду до школи. А на душі і лячно, і радісно. Ось ми з мамою підходимо до вчительки. Я чомусь дуже соромлюся і весь паленію, коли вона звертається до мене.

У класі повно квітів — на вікнах, на столі учительки, на шафі, на партах. Клас схожий на барвисту клумбу квітів, з якої виглядають дитячі голівки. «Діти,— звертається до нас учителька,— я вас учитиму. Звати мене Валентина Петрівна...» Я підводжу очі. Тільки тепер помічаю, що волосся у вчительки світле, хвилясте. А голос ласкавий, співучий... От тільки ніяк не збагну чим, але вона схожа па мою матір, також учительку.

Чарівний сон сполохав вигук кало:

— Антретен![42]Залунали ненависні удари об рейку, й одразу зникло чаклунство, зникли милі серцю картини дитинства.

Тут — Освенцім, ферніхтунгслагер...

Хочеться вовком вити...

Вирішив не вставати. Хай убивають на місці. Краще померти, ніж отак мучитись. Та, видно, мені не судилося померти й цього разу. Коли вже мала пролунати команда «приступити до роботи», на мотоциклі примчав есесівський офіцер і щось сказав начальникові нашого конвою. Не встиг офіцер від’їхати, як нас поквапливо вишикували, перерахували і повели до табору. Чого, звісно, ніхто не знав, та нас це й не цікавило. Раділи, що сьогодні так несподівано закінчилася ця страхітлива каторга. Адже кожен день, та що там день — година життя, відвойована у катів, розглядалися в’язнями як велика перемога.

На дорогу, що вела до табору, витягувалися освенцімські