Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Адольф перекинув один кінець мотузки через товсту гілку, після чого божевільного підтягли ногами вгору, а головою вниз. Потім капо розгойдав підвішеного, а сам відійшов убік. Тим часом начальник конвою забився з одним із есесівців на пляшку вина, що він трьома пострілами з відстані двадцять кроків прострелить череп в’язневі, який гойдався, наче маятник. Поцілити в рухому мішень було не так просто, тим більше, що божевільний звивався в корчах. Я давно вже помітив, що в есесівців завжди був підвищений інтерес до стрільби по рухомих цілях.

Унтершарфюрер відміряв двадцять кроків, став у картинну позу впівоберта до в’язня і почав цілитись, упиваючись своєю владою над беззахисною людиною. Негідник явно хизувався перед колегами. Про це свідчили і його поза, і жести, і вираз обличчя. Його ніщо не бентежило: ні можлива кара за вчинений злочин, ні муки сумління. Сам фюрер брав на себе відповідальність :іа злочини есесівських головорізів, він звільняв їх од такої «химери», як сумління. Що-що, а «Майн кампф» Гітлера і «Міф двадцятого віку» Альфреда Розенберга — ці дві біблії німецького фашизму есесівці знали назубок і не тільки знали, але й фанатично втілювали в життя ідеї своїх ідолів.

Унтершарфюрер виграв парі: трьома пострілами він розчерепив в’язневі голову.

Я старався що було сили, та, видно, працював не досить інтенсивно, бо один із штрафників, які носили наповнені відра, мимохідь кинув мені: «Ворушись, якщо хочеш жити!» Легко сказати «ворушись», коли нестерпно болить кожна клітина твого тіла, коли тебе залишають останні сили. Я відчував себе смертником, який випадково затримався на краю могили. А тут іще, на лихо, унтершарфюрер і капо прямували в наш бік. Важке передчуття буквально паралізувало мене. Рясний піт заливає обличчя, стікає по тілу. Я вже чую голоси катів і боюся навіть глянути в їхній бік. Ось вони стали неподалік мене, закурили. Усім єством відчуваю, що їхні погляди зупинилися на мені. Увагу унтершарфюрера привернув номер, нашитий на моїй куртці.

— Поглянь, Адольфе,—звернувся він до капо,— у цього гефтлінга номер 131161. У нашій команді ще не було в’язнів з такими великими номерами.

— Це новенький. Я взяв його сьогодні з карантинного блока,— відповів Адольф.

— Кажеш, новенький, а бач, як працює. Метушиться, хоч толку ніякого з цієї метушні. А ще й росіянин.

— Зараз я його піджену...

— Стривай-но, я сам побалакаю з ним.

Потилицею відчуваю, як до мене підходить унтершарфюрер. Руки й ноги терпнуть від страху. Несамовито калатає серце. Мене затоплює хвиля безнадії й відчаю.

— Гей, ти!

Я інстинктивно відсахнувся, забувши, що передусім треба поштиво зняти з голови мютцен. Есесівець сам зірвав його з мене і, відійшовши ближче до постенкетте[39] звелів мені підійти до нього. Залишаю лопату, виграбуюся з канави і з завмираючим серцем підходжу до унтершарфюрера. Наблизившись на відстань п’яти кроків, виструнчуюсь, чекаючи вирішення своєї долі. Катюга розумів мій стан і тому не поспішав. Він тримав у зубах тоненьку галузку й презирливо дивився на мене своїми холодними водянистими очима, наче на якусь комашку. У цьому погляді я прочитав свій вирок. Стою, помертвівши од страху, і відчуваю, як у мене під ложечкою повільно тане крига. Чомусь подумав, що незабаром обідня перерва, роздаватимуть баланду, а мене вже не буде. А я ж мріяв дожити до обіду, а потім і до вечора. Чому ж так сталося, що його вибір упав саме на мене?..

Унтершарфюреру набридло бавитися, він зібгав мій мютцен і кинув за лінію постенкетте.

— А тепер піди принеси свій мютцен!

«Все одно він мене пристрелить, то хай стріляє тут»,— подумав я. Страх, який охопив мене в першу мить, раптом змінився на відчайдушну і злу рішучість.

— Іти за постенкетте я не маю права. Правила поведінки в’язня у таборі — закон для мене. Я хочу працювати! -— твердо сказав я по-німецькому.

Есесівця вразило, що я розмовляю німецькою мовою. Він навіть припустити не міг, що така мізерна комашка може володіти його рідною мовою.

— Ах, он воно що! — сказав він глузливо.—Тільки-но Попав у табір, а вже знаєш порядок.

— У таборах я давно, але ніколи не порушував встановленого порядку. Я хочу працювати!

— А чого ж ти, такий дисциплінований, потрапив у штрафну команду?

— Через непорозуміння.

— По шапку підеш?

— Ні. Я не маю права переходити лінію постенкетте.

— Альзо![40] — Унтершарфюрер вийняв з кобури пістолет і поставив його на бойовий взвод. В його очах засвітилися хижі іскорки.— Востаннє питаю: підеш по шапку?

— Не піду, бо не маю права! Ваше право вбити мене, моє право — померти, не порушивши встановленого законом порядку.

— Повернися до мене спиною! — наказав він.

Позад себе я почув кроки, але не наважився повернути голову. Наступної миті унтершарфюрер вистрелив. Я ще встиг відчути, як куля пробила мій череп. Після цього піді мною розверзлася земля і настав цілковитий морок. Коли я опритомнів, почув несамовитий регіт і побачив біля себе кількох есесівців. Один із них тримав у руках довгу палицю. Це він, підкравшись ззаду, вперіщив мене нею по голові, а унтершарфюрер у цей час вистрелив у мене над головою.

Трохи оговтавшись, я пригадав, що серед інших диких розваг есесівців цей трюк був найпоширеніший. Я сам не раз бачив, як ці мерзотники задля розваги імітували розстріл в’язня, а потім реготали, наче наважені.

— Ти вже в гіммелькоманді, голубе, а ми прийшли до тебе в гості,— сказав один із них, і всі знову зареготали.

Мені, певна річ, було не до