Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

і дізнавшись, що дяк сприйняв це як образу (не міг же він в такій ситуації ще й радуватись — не божевільний же він!), Грозний, який насправді Божевільний, велів повісити зґвалтовану ним дячиху над порогом її будинку. Що й було виконано опричниками, такими ж лютими, як і їхній схиблений цар. В іншого дяка жона в подібній ситуації була повішена над столом — тільки за те, що її чоловік не виявив бурхливої радості з того, що жону його зґвалтував — привселюдно — цар-государ...

— Страшні звірства чинив Іван і в Новгороді, — розказувала далі пані Марія, — де спершу дубцями було перебито ігуменів та монахів.... А вже потім хапали всіх підряд — навіть жінок та дітей. Замучених, але ще напівживих, їх скидали у річку Волхов з мосту. Рікою плавали опричники і баграми та сокирами добивали тих, хто випливав. І таке чинилося в Новгороді протягом п’яти тижнів!

— І після цього цар Івана знову одружувався?

— Ще й як. Оскільки треба було, аби в царя була цариця, то він взяв собі в жони сімнадцятилітню Анну Васильчикову...

— Бідна Анна...

— Еге ж, бідна-бідна! Жоною деспота-царя схибленого вона пробула всього лише три місяці й померла.

— Мабуть, допомогли їй відправитися на той світ?

— Атож. Не без цього. А потім у царя була Василіса Мелентьєва, чийого законного мужа Грозний велів отруїти. Аби заволодіти його жоною. Мужа отруїв, жоною його заволодів, але й з нею недовго прожив. Аби відомстити цареві за вбивство мужа, Василіса зраджувала його з коханцями. Цар від люті аж сатанів... А втім, він завжди сатанів, бо сам був дияволом у плоті людській. Так ось, коханця він убив — посохом своїм гострим груди йому проштрикнув. І велів пристойно його поховати — навіть у домовині. І приготував ще одну домовину. У неї й поклали царицю Василісу і закопали — живою, поруч з її коханцем...

— Ти мене й геть розвеселила, — зітхнула Марина. — Та гаразд... Як там далі було в царя Івана по жіночій лінії, все ж він мовби мені тесть.

— Нарешті Іван женився на дочці боярина Федора Нагого Марфі, яка і народила йому сина Дмитрія — нинішнього царя Московії і твого мужа, найясніша пані... Живучи з нею, цей тиран і відправився на той світ, а цариця Марфа Нага тому й уціліла і нині живе та здраствує, що цар першим помер. Не встиг її звести у могилу, як інших своїх дружин... Цариця Марфа буде тебе зустрічати в Кремлі разом із сином своїм царем Дмитрієм Івановичем.

Марина довго мовчала, вражена розповіддю Марії про шлюбні пригоди Дмитрієвого батька, а тоді зітхнула (як Марії здалося — тяжко) і мовила кудись у простір, поперед себе:

— Сподіваюсь, його синочок, цар і мій муж Дмитрій, не буде таким велелюбним і жорстоким, як його вінценосний батечко?

— О ні, ні, цар Дмитрій зовсім-зовсім не такий, як його божевільний батечко!

Марина з подивом глянула на свою старшу фрейліну.

— Звідки ти знаєш, що так речеш? Аби мене заспокоїти? Один Господь знає, який насправді цар Дмитрій, синок Івана Грозного, котрому, як ти кажеш, годилося б зватися Божевільним. До речі, як він закінчив свої земні дні — Грозний, котрий насправді мав би зватися Божевільним?

— Сливе, Господь таки покарав ката-царя і послав йому якусь жахливу хворобу. Цар почав живцем гнити. Зсередини. Він і дух свій смердючий спустив не зовсім ще старим, але на вигляд був уже старезним дряхлим дідом.

За життя це був розповнілий брезклий і малорухливий чоловік. На вигляд був старіший своїх 53 років. Обличчя його було неприємним, жорстоким, з відвислим носом, гидливо стиснутими губами і масивним підборіддям. Він швидко постарів, онемощів, висох і зсутулився. Коли він помре, тіло його розбухне. Від нього йтиме гидотливий запах, а шкіра звисатиме шматтям. Туди йому й дорога!

І обидві вмовкли, цариця і її старша фрейліна. Карета похитувалась, підстрибувала на нерівностях — здавалося, що дорога з них лише і створена, — і швидко їх заколисала, і вони обидві, притулившись одна до одної — цариця і її служка, — смачно похропіли...

Біля Дорогобужа весільний поїзд цариці Марини зу­стрів кравчий царя князь Ликов і передав листа, у якому цар Дмитрій «радувався щасливому в’їзду пана воєводи і цариці, жони своєї, в державу свою». А ще передавав, що «при потребі наказано забезпечити їм усілякі зручності в дорозі». І що він «з радістю чекає їхнього приїзду».

Невдовзі в дорозі вигулькнув і посол Афанасій Власьєв, який було покинув весільний поїзд цариці ще в Смолен­ську і помчав наперед із невеликим загоном, безперестанно міняючи коней, — аби порадувати царя, що жона його вже в Смоленську, який «зело здорово вітав свою царицю».

І вигулькнув теж із посланням царя Дмитрія Івановича, у якому той просив воєводу Юрія Мнішека, аби він «принаймні, на ста конях приїхав раніше до Москви для того, аби усно обговорити приготування до весілля та інші церемонії...». Заодно посол привіз Марині нові «дуже багаті дарунки» від свого повелителя. Зокрема й «брильянтову корону і пов’язку на шляпу». А знаючи пристрасть Марини до перлів, передав їй через посла «чотири нитки великого східного жемчугу і кілька десятків трохи менших». А ще передав пару золотих годинників — «одні у барані, другі у верблюді», аби ясновельможна могла рахувати години й хвилини, які ще лишалися до зустрічі з її любим мужем, котрий з великим нетерпінням чекає її у Москві.

Марина була задоволеною.

Воєвода Юрій Мнішек теж.

У Вязьмі він залишив дочку, а сам з великою охороною і найближчими родаками помчав до Москви — вирішувати з царем питання вінчання й коронації. У Вязьмі цариця Марина зі своїми людьми зупинилася на два дні, де взяла участь у святкуванні Пасхи і звикала до звичаїв Московії. Як свідчитиме один з