Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, – почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?
Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибіг під небо.
Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, – мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно. Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… Треба бути обережним… Та все ж мусить зараз піти до Петра, довідатися про Талю й дітей.
Враз помітив по той бік яру, коло школи щось… щось, мов чоловік верхи… Він об’їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з’їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.
Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук – жалібний, безнадійний… Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою… Там, у темряві, біля школи…
– Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно. Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі…
Він плакав… Йому було жалко… А ті… А тим, що руйнували…
Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею…
Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току[262], а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.
– А хто там ходить? – почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.
– Це я, Петре…
Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.
– Сідайте тут! – промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:
– Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо – живого не випустимо…
Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.
– А Наталя Миколаївна, діти – де?
– Не турбуйтесь… Вони живі й здорові…
– Та де вони?
– Одвіз я… в Гайки…
Гайки – то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.
– Ми так думали, – шепотів далі Петро, – що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, – все за вас журилися… Хотіли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято… Що ви в лісі тепер… Вони повірили…
Написали до вас записку… То це недавно тільки вернувся, одвізши…
– Спасибі, Петре!.. А діти не дуже налякалися козаків?
– Ні, нічого… Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: «Ну, я ж їм покажу, як виросту…»
– Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?
– Ніяк… Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона… і не питались нічого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
– Трохи… Тільки по голові дуже вдарено… Одначе – нічого… Що в школі?
– Усе погромлено… Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… Поки туди та сюди, – прибігаємо, аж тут уже перейшла орда… Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, – нема… Почали шукати вас, а тут і погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря… Ніде нема… Де ви були?
– У цегельні[263]… в малій шопі[264]…
– Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, – ну, думаємо, там вас нема… та й не пішли туди… У школі я познаходив деякі папери, – оддав Наталі Миколаївні…
– Де лист од неї?
– Ось… тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…
– Правда…
– Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився…
– Нікуди, тільки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пізно?
– Північ скоро.
– Поїзд уже пішов. – Та вам тепер у город і не можна…
– Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сісти… Верстов двадцять буде туди од нас?
– Та буде… Може трохи й більш… Дійдете?
– Дійду.
– Бо їхати воно помітніше…
– Авжеж… Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде…
– Підождете до вечірнього?
– Еге. Тільки не тут… Краще я піду в ліс на пасіку твою.
– Еге, там безпечніше…
– Переночую в курені й день перебуду, а ввечері й на машину.
– Зараз хочете йти?
– Та зараз… Тільки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нічого…
– Я зараз…
Петро пішов, а Корецький остався дожидатися в темній клуні. Певна річ – на пасіці буде йому найкраще. Бджоли Петро відтіля вже перевіз, ніхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лісі заховатися можна… Од пасіки до станції Горобейки буде навіть ближче верстов на три…
Прийшов Петро, приніс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надіти було трудненько, бо голова боліла.
– А це попоїсти… Їжте!..
– Ні, це згодом… Уже на пасіці… Та й ідучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше піду.
– Ходіть – і я з вами.
– А тобі чого?
– Е, ні, – щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозі то хто його зна, як буде…
– То щоб і тобі впало, – цього хочеш?
– Та нічого не впаде… Піду!..
– Ну, гаразд, – охітніше мені буде. Яром?
– Яром не так помітно…
Вийшли з клуні, роззирнулись, – ніде нікого не було видко. Пішли знову городом,
