Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Якби нічого цього не було, якби він зостався в тюрмі або навіть заслано його на Сибір, хоч би й на каторгу, – і тоді б йому було легше, ніж тепер. І коли б він умирав там, – і тоді міг би вірити, що над його трупом таки засяє колись сонце волі й щасливого людського життя!..
А тепер – як він може тепер вірити?
Умерти, тільки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..
Дощ одноманітно, докучно хлюскав по катразі, дерева жалібно нарікали, мов хлипаючи стиха, і чорна безпросвітня ніч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занімів у невпинному, безмірному, тупому й безнадійному болі…
Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнів, сірий світ похмурого ранку вже зазирав крізь щілини в дверях. Устав і, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, ліс, небо – все було мокре, сіре, повите хмарами й туманами.
Тремтів, бо було йому холодно.
Десь далеко, в середині щось боліло тупо й гидко, але він уже знав, чого той біль; голова теж боліла, була тяжка і не хотіла нічого розуміти. Сів на пеньку біля катраги, сидів тремтячи.
Помалу холод вертав йому свідомість. Пішов до кринички вмитися. На голові, з лівого боку, волосся запеклося в крові й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надів Петрову чумарку, щоб зігрітися, але не міг.
Згадав за Таліного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й діти цілі й здорові, прохала не турбуватися за їх і не одвідувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, і його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ – там легше буде побачитися й не навести на його слід… Раділа, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), підбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…
– На краще!.. – гірко всміхнувся Корецький. – Де вона цієї надії набирається?.. Коли становище таке безнадійне!.. Краще! А він не може навіть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять і його і не порозбивають ломаками голови Талі й дітям.
А він… він нічого не може зробити, бо коли б навіть він пішов туди, до їх і боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тільки на гірше…
Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай – там, на руїнах… готовий був рвати на собі тіло… хотілося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розуміти, щоб не стало серце почувати…
Заліз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…
Побачив, що надворі пояснішало. Вийшов. На сході почало пробиватися крізь хмари сонце. Спершу зазначилося блідим матовим кружалом[266], то меншаючи, то розпливаючись, а далі блиснуло раз… удруге… сховалося і знову блиснуло й засяло на чистому клаптикові блакиті.
Сів проти сонця й почав грітися. Помалу входило в тіло тепло, а з ним потроху верталася й сила.
Вже було опівдні, як почув ходу – тріщали сухі гілочки під ногами. Вже наближалося; можна вже було розібрати, що йде тільки один чоловік. Нарешті, на прогайльовину[267] вийшла людина з вузликом у руках, і Корецький пізнав Якова.
Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидів за катрагою збоку, і покликав стиха:
– Євгене Петровичу!
– Я тут, – озвався Корецький. Яків уже бачив його.
– Приніс вам обід…
– Спасибі!.. Сідай!..
Яків положив вузлик під катрагу, а сам сів зараз же біля Корецького на купі мокрої соломи. Учитель пильніше глянув на його бліде обличчя й помітив, що губи в його почали нервово тіпатися і враз буйні краплисті сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.
– Якове, чого ти? – спитався Корецький. – Що ще сталося?
– Ні, нічого, – одповідав, ледве вимовляючи, Яків. Нічого…
– Чого ж ти плачеш?
– Був у школі.
І, зіпершися ліктями в коліна, він обхопив лоб руками і, так похилившися, тихо, мовчки плакав…
І Корецький почув, як і в його щось підкотилося до горла, так само почали тремтіти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.
Сиділи вдвох, ученик і вчитель, і мовчки плакали…
Затихли. Обом стало мов трохи ніяково несподіваних сліз і обидва мовчали якийсь час.
Перший загомонів Яків – розказував, що тепер діється в Ладинці.
Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогодні якось притихли й не вилазять із своїх дворів. Він стрів Валюшного на вулиці, – той одвернувся, похнюпившись, і швидко проскочив далі: сором було в вічі дивитися.
Уже є звістки про погроми й по інших селах. У Солтикові погромили й зарубали сокирою лікаря за те, що він «демократ», трохи не вбили вчительки, а тоді пішли й погромили пана; хотіли й його вбити, та заздалегідь утік. Тоді солтиківці пішли до своїх сусід у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: «усі пани проти царя: виб’ємо їх до ноги, тоді вся земля наша буде». А пани побігли до губернатора, щоб посилав до їх козаків.
А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомоніли проміж себе на вулиці, що вчитель, мабуть, уже втік поїздом. Може їх погнали вже туди, де панів громлять; а може згодом і знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.
Усе товариство тяжко засмучене. Сьогодні збираються прийти сюди, – хочуть усі бачити свого вчителя…
А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серці, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний біль у душі.
– Я вам приніс обідати, – нагадав Яків, показуючи на вузлик.
– У мене ще й те ціле, що Петро дав, – сказав, ледве всміхаючися, Корецький.
– То ви нічого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!
– Не хотілося…
– Давайте зараз обідати, бо й я не обідав, а на полудень нам принесуть.
Він заходився хазяйнувати: розіслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, і справді став обідати…
Пообідали. Яків допитувався, чи болить рана на голові й радив лягти відпочити: адже вночі він не спав і знов ніч
