Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
Шевцов набрав свій офіс:
– Людочко, привіт. Збери мені, будь ласка, всю інформацію про Олександру Василівну Зінчук, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, так, 4 квітня, Овен, тобто – баран, тридцять один повний рік, працює в юридичній фірмі «Коротенко і К», проживає в місті Київ… Мені потрібно знати її контакти з оточенням Хазяїна: олігархи, народні депутати, силовики. Дякую!
«Треба дізнатися про неї побільше. Вона з’явилася в цій справі невипадково…» – подумав Шевцов. Він вважав себе знавцем не стільки жіночої душі, скільки жіночого мозку і тіла, на серця йому було, за великим рахунком, наплювати. Він любив розумних цинічних жінок, які добре його розуміли, – також розумного і цинічного. Шевцов уже давно міг дозволити собі таку розкіш – мати в коханках саме таких. Йому було під п’ятдесят, і якби не товсті короткі пальці на руках і трохи завеликий живіт, він міг би вважатися красивим чоловіком. Наразі всі вади він компенсував завжди чудовим зовнішнім виглядом: Шевцов дорого і зі смаком вдягався, ходив до найкращих перукарів і косметологів, чудово міг підтримати бесіду навіть про останні витівки марсіан і досі лише на особистих якостях і досвіді міг вкласти в ліжко найкрутішу молодицю. Середнього зросту, з посмішкою ласого кота, м’який у манерах і дуже жорсткий у роботі, непоступливий і гострий на слівце – такого ловеласа ще треба було по Києву пошукати.
Машина в’їхала в місто. Шевцов уже давно перемкнувся на вирішення інших нагальних проблем – три його мобільних не змовкали, але справа, що доручив Хазяїн, і жінка, що засвітила два мільярди, не відпускала його ні на мить. Інтуїція підказувала, що за цією оборудкою стояло значно більше, ніж великі гроші. Але що? Жінка, судячи з усього, була зв’язана з тим, хто знав про цю оборудку і хотів її зупинити. Не прямої вигоди заради, а заради того, щоб продемонструвати Хазяїну всю підступність і жадібність тієї сторони і, користуючись величним праведним гнівом, прибрати конкурента з дороги. Ну що ж, може мати місце така версія, чому б і ні. Значить, таки політика?
Гусляков йшов до свого кабінету, що знаходився саме тут, у Міжріччі, зовсім в іншому настрої, ніж їхав до себе в офіс Шевцов. Начальник безпеки Хазяїна почувався вельми роздратованим. Після того, як головний охоронець заповідника розповів йому про всю епопею з переслідуванням тієї жінки, після того, як вона привселюдно дозволила собі зневажливо висловлюватися про Хазяїна, після всієї тієї біганини по лісах і болотах він згорав від нетерпіння отримати наказ на більш рішучі дії. Ту курву хтось підіслав спеціально – і треба перевірити, перемацати систему охорони, дізнатися про слабкі місця, як налаштована безпека, чи здатні охоронці до рішучих дій. І що ж вона дізналася зрештою? З якою інформацією покинула заповідник? Вже зрозуміло, що охоронці погано орієнтуються на місцевості, погано скоординовані поміж собою і не готові застосовувати не те що зброю – фізичну силу…
Гусляков почувався приниженим, і тому, коли Шевцов пішов, попросив у Хазяїна дозволу на невеличку помсту: дівку потрібно було б провчити прямо там, на болоті, потримати голову хвилинку-другу під водою, щоб наковталася води, а з водою – і страху, жаху! Треба було подати сигнал: хто сунеться сюди, того покарають жорстоко!
Але Хазяїн, на подив, дозволу не дав, і Гусляков розцінив це як слабкість: «Втрачає хватку. Інша справа – його малий, справжній бультер’єр! З таким можна замахнутися й на більш серйозні справи, він би не дозволив так просто це спустити на гальмах…»
Гуслякову дійсно подобалося, як син Хазяїна, якого всі позаочі кликали Дантистом, тихо і невблаганно веде справи «сім’ї». Він бачив, як «малий» зростає на очах, мужніє, стає справжнім лідером. І колись Дантист їм, безумовно, стане. Хазяїн уже потихеньку передає йому справи, а сам шукає усамітнення на полюванні та в колі нової фаворитки. І де потім опиниться він, Гусляков? Кому буде потрібний? Тому зараз керівник безпеки кипів від злості – він мав все менше шансів проявити свій хист.
Гусляков йшов, розмахуючи довгими руками і міцними кулаками – він любив рукопашний бій у всіх проявах; ходив швидко, навіть, можна сказати, стрімко, наче змагався кожної миті, але при всіх своїх видатних фізичних даних всі знали Гуслякова як людину проникливу, хитру, зі своїм сталим комплексом понять про життя, де основний принцип звучав приблизно так: Гусляков ніколи нічого нікому не прощає. Середнього зросту, широкий в плечах, з короткою спортивною зачіскою, енергійний, завжди з напруженим обличчям – начальник безпеки посміхався тільки вдома, коли бачив своїх дітей. Тоді він піднімав краєчки губ і ворушив коротким, наче обрубаним носом і поламаними типово по-борцівськи вухами.
Він починав зі звичайної патрульно-постової рутини в Макіївці, куди після служби в армії його влаштував двоюрідний брат матері, який сам служив начальником у невеличкому районному містечку там же, на Донбасі. Гусляков зарекомендував себе швидко: фізично міцний, кмітливий, цинічний – таких там служило багато, але Микола відзначався тим, що не тільки був готовий виконати будь-яке брудне завдання, але виконати його грамотно і чітко, навіть з таким собі хистом завзятого мента. Начальство оцінило здібності молодого міліціонера – далі він продовжив кар’єру в карному розшуку, де на нього також чекав стрімкий ріст по службі, а згодом – і керівна посада. То були роки, коли на Донбасі часто вбивали, тож будь-якому менту, якщо він хотів нормально жити і мав амбіції, потрібно було знати не тільки входи, але й виходи.
З Хазяїном Гусляров вперше перетнувся, коли той ще працював директором складу, і вони сподобалися один одному: недавній зек і перспективний опер. Кар’єра Хазяїна зростала так само швидко, і його чіпка пам’ять вміла зберігати і виділяти потрібних людей, не втрачати з ними контакту. Згодом він знаходив і перевіряв їх, а тих, хто пройшов іспити, наближував. Гусляков всі ці роки перебував поруч, жодного разу не схибив, тож коли Хазяїн став президентом, він посів пост начальника служби охорони. І дуже сильно тепер дивувався забороні на активні дії.
У кабінеті Гусляков набрав номер колеги зі Служби, звичайно, земляка.
– Петрович, мої вітання. Як сам? Я в порядку, так, на посту номер один. Слухай, у тебе далеко ручка з папірцем? Ні? Запиши, будь ласка, потрібно одну дівку пробити: Зінчук Олександра Василівна, тисяча
