Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
За короткий час дорогу в Заповідник перекрили шлагбаумом, ліс навколо загородили величезною сіткою, всередині поставили чисельні єгерські вежі й запустили кабанів та оленів. Віднині жоден із людей, за винятком обслуги, не мав можливості сюди потрапити. Заповідник став чи не першим шматком загарбаної особисто для себе землі, де Хазяїн встановив свої правила і закони, де він – і тільки він – вирішував, якому кабану жити, а якому – помирати. З часом, як розуміла Саша, такий порядок Хазяїн волів би накинути на всю країну, а роль таких собі заповідних кабанів призначалася для громадян. Він любив навідуватися в Заповідник на полювання: тут було його царство, його святиня. Тут він наказував, приймав рішення, натискав курок і власноруч знімав шкури з дичини, яку єгері так майстерно заганяли йому на мушку. Звісно, за таких розкладів без здобичі Хазяїн ніколи не залишався – єгері своє діло знали. Кабани й олені, вочевидь, також.
Тож вдень, наближаючись до Заповідника, Саша поставила машину подалі, за ґрунтовою дорогою, щоб не привертати зайвої уваги. В якому боці від її рятувального острівця машина зараз, вона уявлення не мала. Коли Саша манівцями зайшла на територію Заповідника і вийшла на лісну дорогу, годинник на мобільному показував близько вісімнадцятої. Незважаючи на сварку з другом-чоловіком Іваном, настрій Саша мала пречудовий, піші прогулянки завжди впливали на неї позитивно, піднімали бойовий дух і наповнювали енергією. Вона намагалася триматися узбіччя і в будь-який момент була готовою сховатися в кущах. У принципі, люди її не лякали: скаже, що, мовляв, заблукала, рятуйте бідну дівчинку і все таке інше, що кажуть серед лісу. До того ж, міні-спідничка, легка майка, відсутність фотокамери мали б посилити цю конспиративну версію. Так чи інакше, Саша йшла легко, потихеньку наспівувала якісь мелодії, минаючи дивні дерев’яні ящики, що стояли поміж єгерськими вежами, під ногами в неї хрустіла кукурудза, а в серці калатав дуже дивний мікст – відчуття мисливця і жертви водночас.
«Чому тут так багато розсипано кукурудзи? – промайнула думка. – Везли вантажівкою і випадково розсипали?» Але відповідь придумати не встигла, точніше, відповідь сама стрімголов уже неслася по дорозі назустріч. За триста метрів Саша побачила щось велике і квадратне: на неї біг кабан, він стрімко наближався, погрозливо рохкав – очевидно, йому було байдуже до її статусу, коротенької джинсової спідниці і конспиративних версій. Він просто біг, щометра прискорюючись, і ця зустріч нічого гарного Саші не обіцяла. Вона мала кілька моделей поведінки щодо несподіваних зустрічей із людьми, а от щодо кабанів не мала жодної. Тому Саша голосно закричала, схопила в руки невелику палку, що валялася під кущем, і почала нею розмахувати. Проте кабан залишився абсолютно індиферентним до цих намагань налагодити діалог. Відстань скоротилася метрів до п’ятдесяти, і дівчина з жахом побачила, що за цим кабаном біжить ціла зграя кабанів, очевидно, і самки, бо позаду трусили малі смугасті поросятка, але жодних сентиментальних емоцій їхній вигляд у Саші не викликав. Раптом вожак, не добігши до неї метрів двадцять, різко звернув у кущі. Можливо, він розгледів дівчину зблизька, тобто зрозумів, що перед ним на дорозі людина з палкою, бо насправді у диких кабанів не дуже гарний зір. Саша наче розмагнітилася, відірвалася від асфальту і, не відчуваючи зусиль, швидко залізла на міцну березу – дитячі навички стали в пригоді.
Свині, не збавляючи ходу, заполонили майже всю дорогу, зупиняючись біля тих самих дерев’яних ящиків, які виявилися годівницями. Тварини просто поспішали жерти, ось чому була кукурудза під ногами! Саша тихенько видихнула повітря – їй потрібно було лише перечекати час, поки тваринки наїдяться, – і тоді шлях буде звільнено. Але на очікування, як не прикро, часу вона не мала. Саша огледілась у пошуках альтернативних варіантів відступу і побачила, як одна величезна і зла самиця налаштувалася таранити її берізку. Отут стало неймовірно страшно, перед очима майнула жахлива картина – кілька ударів по стовбуру молодого дерева, падіння в траву, і кабани натовпом накидаються на бідолашну дівчинку! Свиня стрімко наближалася. Як то часто буває в житті людей і тварин, самиця мала значно більш чітке уявлення про власні наміри і переконання, ніж самець, що спочатку погрожував Саші, а потім ганебно втік у кущі жерти кукурудзу. Ні, самиця точно знала, чого прагне, і не мала намірів відступати заради їжі! Однак поросячий бог у той вечір все ж таки був на стороні людини – за кілька метрів до дерева самиця різко загальмувала і, як здалося Саші, полегшено хрокнула і розсміялася: з-під куща під берізкою, весело помахуючи хвостиком, вискочило мале смугасте поросятко. Очевидно, самиця прагнула його звільнити з удаваного полону, а Саша стояла, точніше висіла у неї на дорозі.
Через кілька хвилин хмара кабанів проторохтіла мимо і закотилася за дерева. Саша злізла з берези, огледіла подряпини на руках і ногах. У лісі за цей короткий проміжок часу різко потемніло, вечір насувався серед дерев стрімко, тож весь її план накривався бляшаним тазиком. Ну, то ладно, можна прийти й іншим разом, не біда. Але що робити зараз? Як вийти звідси, бо сунути назад через зграю диких кабанів вона просто не мала сміливості. Сама орієнтовно згадала мапу Заповідника і вирішила рухатись начебто по дузі, в бік болота, до дамби… Їй здавалося, що це гарний план: вона вже відчувала смак домашнього вечірнього чаю з ромашкою і медом. Кілька разів вона спробувала набрати Івана, але зв’язок був нікудишній на екрані мобільного ледь миготів один штрих. Не встигла вона пройти і кілометра, як побачила машину, що їхала назустріч. Автомобіль спочатку притормозив, але, зауваживши, що дівчина не зупиняється, проїхав далі, а потім розвернувся і на першій швидкості наздогнав Сашу. Пасажирське вікно спустилося і показалася проста чоловіча пика в камуфляжному картузі.
– Доброго вечора! – привіталася дівчина, не пригальмовуючи кроку, з чоловіком. – Ви тутешні? – У салоні вона побачила ще двох.
– Ага, – посміхнувся водій, – місцевіше не буває. Єгері ми, кабанчиками опікуємося.
– А, бачила я ваших кабанчиків. Я на них не зазіхала, чесно!
– Та ми знаємо!
– Я тут заблукала… Ви мене випадково знайшли?
Єгері розсміялися:
– Та як сказати… Охорона має в комп’ютері «хмару номерів» тих, хто тут працює. Як тільки з’являється хтось чужий з мобільним телефоном, електронна система реагує і вказує на місце перебування.
– Нічого собі! Та тут у вас прямо двадцять перше століття! – розсміялася Саша. – Як я вас рада бачити, аби ви знали!
