Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль

відчайдушні, хитрі, жадібні, і їх всіх об’єднувало одне надзвичайне сильне бажання – не працювати, але мати якомога більше від усіх життєвих благ і ні з ким не ділитися. У цих прагненнях хазяїн не бачив нічого поганого, єдине, що його не влаштовувало, – безконтрольність. Він хотів контролювати все або майже все, він мусив навести порядок у цьому хаосі розкрадання державного майна і коштів, і насправді багато вже зробив для досягнення мети – тепер розкрадати мали право тільки ті, кому він дозволив, віддячуючи йому значною долею. І тут його очікував такий підлий удар – хтось крав з-під самого носа майже два мільярди доларів! Такого нахабства він вибачити не міг, більш того, не мав права вибачати! Виходить, намагаючись поцупити ці гроші, його не боялися, на його гнів не зважали, та що там казати: цим вчинком його прямо зневажали, били привселюдно по носі! Ще б трохи – і з нього почали б глузувати, як з останнього лоха!

Хазяїн бахнув кулаком по столу:

– Візьміть цього покидька за яйця!

Шевцов задоволено кивнув головою – «цього покидька» він сильно недолюблював:

– Будемо тримати доти, поки не накажете, що робити далі.

– Тепер ти! – Хазяїн указав на Гуслякова. – Хто ця дівка? Звідки взялася?

Гусляков перетасував папери, дістав кілька фотографій.

– Ось вона. Олександра Василівна Зінчук, тридцять два роки. Освіта вища, юридична, десять років працює в юридичній конторі «Коротенко і К», на роботі характеризується позитивно, керівництво їй довіряє.

– Звідки їй відомо про цю судову справу?

Шевцов підняв руку:

– Вони давно вже обслуговують кілька контор Кардаша. Очевидно, якимось боком супроводжували і цю справу про газ. Так і дізналася. Тобто цілком випадково. Навіщось почала писати про це в соціальних мережах під чужим ім’ям…

Хазяїн спохмурнів:

– Справу багато людей бачили. Але чому саме вона підняла шум?

Гусляков розплився у посмішці:

– У неї дуже багата біографія. Є навіть карна справа, щоправда, давно вже закрита. Не повірите: «вербовка найманців»!

Хазяїн аж підскочив із крісла:

– Що?!

– Ні-ні! – заспокоїв його Гусляков. – Я перевіряв! Це «служба» просто намагалася її завербувати, щоправда – безуспішно, але дівчина політикою займається давно, тому і є в «чорному списку» у вашої охорони. На своєму рівні, звісно, така собі Че Ґевара місцевого розливу: любила по вулицях побігати, на мітингах постирчати, прапорами помахати, покричати про злочинну владу і все таке, жодну з великих акцій протесту не пропустила. Має багато друзів серед радикалів… Але вже давно живе в цивільному шлюбі, народила дитину і в політику досі не лізла.

Хазяїн скривився – радикалів-націоналістів різного ґатунку він не розумів, не любив і боявся. Вони нічого не мали за душею, наче церковні щури, і втрачати їм було нічого, крім життя, та й життя вони своє, судячи з усього, цінували не сильно. Хоча, і він це також напевне знав, багато з них, потрапивши під реальні карні впровадження, пішли на співпрацю зі Службою безпеки і вправно виконували завдання по демонізації та дискредитації опозиції та інших національних рухів, включаючи історичну складову – Бандера, УПА: вони добре знали, як полякати міщан цими жупелами. Але через такі речі він не любив їх ще більше, будь-яких зрадників-стукачів він душив би своїми руками.

– А що вона робила вночі в Заповіднику? Гриби збирала?

Гусляков знизав плечима:

– Хтозна. Прийшла команда її відпустити, хоча я особисто не відпускав би, а поговорив би по душах… Будемо, звісно, тепер приглядати за нею.

– Ви на неї щось маєте? Чим її зачепити?

Гусляков погортав папери в папці, простягнув один:

– Як не дивно, нічого такого, за що можна вхопити отак одразу. Наскільки я розумію, особа вона трохи екзальтована, навіть, деякою мірою, можна сказати, фанатична у досягненні своєї мети. Тому й вийшла під псевдонімом у публічний простір із цим повідомленням про два мільярди.

– А яка у неї мета? – Хазяїн розслабився і розвалився в кріслі. Все видавалося не так уже й кепсько, як він спочатку думав. І якщо відкинути підле намагання віджати його гроші і все перевернути на свій бік, то оборудка виходила досконала – те, що потрібно, та ще й зроблена чужими руками. А ця дівчина, чи то пак, жінка, і її візит до Заповідника – дріб’язок, якоюсь мірою, випадковість.

– На кого вона працює? – спитав він.

Шевцов і Гусляков перезирнулися.

– Так от поки виходить, що ні на кого. Сама по собі. Від одних відійшла, до других – не дійшла. Останнім часом в активній політичній діяльності не помічена, якщо не звертати увагу на те, що активно пише під псевдонімом у блогах.

– Де? – не зрозумів Хазяїн.

– Це такі невеличкі статті в інтернеті.

– Менш із тим. Дайте їй щось, якийсь матеріал, спробуйте нацькувати на Кардаша. І натякніть, щоб більше до кабанів не ходила – загризуть і з’їдять! – Хазяїн із задоволенням від відчуття вирішеної проблеми і нових – і чималих! – фінансових надходжень знову відкинувся на спинку крісла і натиснув кнопку для зв’язку з обслугою.

– Чаю! – замовив він. – І покличте мені того, як його… хто завідує страусами.

Віктор Шевцов, на відміну від свого шефа, повертався до свого офісу в значно гіршому настрої. Високваліфікований юрист, автор проектів багатьох законів, давно вже мільйонер, одночасно – тонкий психолог і майстер інтриги, поціновувач східного живопису, він завжди звертав уваги на деталі, які іншим видавалися незначними, і часто приходив до парадоксальних висновків і прогнозів, що, як правило, збувалися. І в цій справі з двома мільярдами доларів, що державне підприємство так легко мало віддати за газ, за який воно вже і так розрахувалося… Щось тут не те, дуже просто, якось недбало і легко, зухвало навіть, можна сказати, робилася ця оборудка наче виклик.

І ця жінка, юрист, що бігала по лісу, він добре знав засновників цієї юридичної контори і її провідних фахівців, кого попало там не тримали, так от, вона пише, що кілька місяців тому бачила своїми очима по телевізору, як хтось з директорів «Нафтогазу» демонстрував акт виконаних робіт за цей газ, відповідно, в бухгалтерії повинні зберігатися і документи про оплату. А тут… Поважний суд приймає рішення, що не налазить на голову: якщо оригінали «актів виконаних робіт» між суб’єктами підприємницької діяльності відсутні, значить, вважає поважний суд, за товар треба заплатити ще раз. Нісенітниця якась! А юристи «Нафтогазу» погоджуються з усім, навіть не роблять вигляду, що намагаються боротися за ці величезні гроші.

Щоб прийняти подібне рішення, суддя мусить бути або самогубцем, або самовпевненим хабарником, або отримати команду з самого верху.