Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
Як не крути, а ти приречена. Можна лише відкласти щасливу мить на кілька мученицьких діб і встигнути залагодити такі-сякі справи…
Наївшись від пуза, котяра починає лащитись до твоїх колін. У тебе на очі навертаються сльози. Навряд чи хто любитиме його так, як ти. Бо він не такий, як усі. Не зворушливо-пухнасто-руде або ще краще — біле кошеня з велетенськими, як у гуманоїда, блакитними очиськами, а чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт. Не бігає, граючись і стрибаючи, а накульгує, незграбно тягаючи за собою дві безсило повислі лапи. І око в нього лише одне — ліве. Праве він втратив у нерівній боротьбі із велетенським злючим собакою, якого сам же й викликав на «дуель» за недогризену кістку, знайдену неподалік смітника. А лапки йому поперебивали сусідські дітиська, коли намагались закидати його камінцями — тоді ще вуличного котяру-безхатченка. Власне, таким ти його й побачила вперше. І щось підказало тобі, що ти мусиш мати такого кота.
«Добре, — неохоче погодилась ти. — Заберу його, як вертатимусь з роботи».
І звісно, забула. Минуло декілька днів. Та щось не збиралося здаватись і незабаром наполягло знову. Стомившись од нестерпного лементу внутрішнього голосу, ти врешті пробуєш зловити того кота. Та він тікає: життя навчило його від незнайомців добра не чекати. А потім його приніс Влад. Перед тим як зникнути із твого життя. А кіт лишився. Ти за всяку ціну вирішуєш прилаштувати кота.
3
Треба подзвонити матері. Це буде нелегко, бо закордонний роумінґ (як ти вже якось мала нагоду переконатися) — штука недешева і непроста. Та воно того варте.
Твоя мати — модна письменниця. Не як розумниця-бельгійка Амелі Нотомб, але майже як англійський феномен комерційного успіху Барбара Картленд.
Спеціалізація — тягучі сімейні саги, що згодом перетворюються на вправно скроєні американські телесеріали, зручні і затишні, як старі домашні капці.
Кілька разів виходила заміж. Скромно, зі смаком, без дітей. Бо діти — то невдячна морока. Не в телесеріалах, звісно. В телесеріалах на них тримається світ.
Вона пише під псевдонімом ЕНН МАРІ СКОТТ.
Скотт — то прізвище котрогось із її колишніх чоловіків, другого, здається.
Енн — новомодний варіант її інтернаціонального імені Анна (хоча в українському паспорті написано ГАННА).
А Марі вона собі доліпила, коли переїхала жити до Франції, у мальовниче передмістя Парижа. Там тихо і затишно, якраз те, що треба для вдумливої і непристойно модної письменниці сьогодення.
Але так було не завжди. У ті часи, коли ви з братом ще пішки під стіл мандрували, а Парижем у вашому житті навіть не пахло, Енн Марі Скотт працювала продавчинею у кіоску через дорогу (доба через дві), ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа увесь світ.
Законним чоловіком, як і Парижем, у її житті теж тоді (вже або ще) не пахло, зате було двійко завжди голодних і неслухняних діток, якими Бозя покарав її за бурхливу молодість. Один з них (на янгольське ім’я Вітасик) вже побував у дитячій кімнаті міліції, бо вкрав із друзями антену з якоїсь там адміністративної споруди, а друга (себто ти) весь час хворіла і вередувала так, що було б полегшенням, якби той самий Бозя, який свого часу її благословенно дав, забрав би вже її до себе назад. А ще вона (себто ти) весь час питала про татка. Бо у всіх сусідських діток татусі були, а про вашого — навіть плітки не ходили. Той факт, що татків могло бути двоє різних (з огляду на моторошну, часом аж лякаючу несхожість між тобою та братом, а також патологічну неспроможність матері довго терпіти одного й того самого чоловіка), тобою чомусь не розглядався.
Вітасик, навпаки, як старший і розумніший, був переконаний, що татусів двоє, а те, що зараз жодного тут нема, пояснював легко: його татко, як «нармальний пацан», сидить (хто б сумнівався) в тюрмі, а твій (тут уже сумнівів не лишалося зовсім) у «психушці».
Ти, звісно, була категорично проти «психушки», що й ставало причиною ваших з Вітасиком постійних бійок та гризні. Як і більшість дітей-безбатченків, ти довгий час чесно вірила, що твій тато — Юрій Гагарін. Трохи згодом, що Стіві Вандер. Чи психопат Джек Ніколсон. Чи жаданий вигнанець Роман Поланські. Єдиний, на кого ти ніколи не думала, був Майкл Джексон. Бо в нього, як ти чула, був величезно-розкішний палац, де він був радий усім на світі діткам, в той час як ви жили у крихітній найманій квартирці, чого гріха таїти, з тарганами. У вас із Вітасиком навіть гра така була: хто більше тарганів спіймає. Вигравав завжди Вітасик. А ти, як аутсайдер, змушена була віддавати йому й усіх своїх пійманих тарганів. Коли в нього їх назбирувалося близько сотні, він їх страчував. З особливою фантазією. І казав, що мріє бути лікарем (а це він проводить лабораторні роботи), хоча насправді йому просто хотілося страчувати тарганів.
І все б ото нічого, якби тієї погожої днини мати не вирішила раніше повернутися з роботи (якщо кіоск через дорогу можна було назвати роботою). Уздрівши, як проводять дозвілля двійко її дорогоцінних діток, вона для початку видала їм обом під зав’язку, потім прочитала педагогічно-виховну лекцію на тему «Хто ж це грається з тарганами?», і доки ви обоє ревли од, слід сподіватися, докорів сумління, безсило опустилася на перекособочену подобу стільця і замислилась.
Так далі тривати не могло. Їй уже давно не вісімнадцять. А наймана квартира, кіоск через дорогу і двоє діточок-кровопивць і досі було всім, що мала майбутня Енн Марі Скотт у свої (вік вона просила не вказувати) роки. Хіба про таке «щастя» вона мріяла, коли (стільки-то років тому) припхалася до цього міста-мегаполіса з якоїсь Богом забутої провінції?..
Замислившись про власне життя, вона (о Боже!..) ледь не пропустила чергову серію «Санта-Барбари». А проковтнувши її, вперше відчула щось схоже на відразу до улюблених кіногероїв. Уперше численні діалоги здалися їй пустопорожніми, персонажі —
