Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
Втративши дар мови, романтичний герой-коханець, мабуть, подумки підраховує, у скільки ти йому цього благословенного вечора обійшлася. В цю мить ти рішуче ЗАЧИНЯЄШ перед ним двері своєї квартири.
6
Коли під вікнами змовкають п’яні розпачливі крики Андрія (погрози й обіцянки переважно), ти з насолодою приймаєш ванну і, загорнувшись у довжелезний махровий халат (його подарунок, до речі), розчиняєшся у нетрях спальні.
Як добре, що ти лишила ліжко незастеленим. Стратег, що не кажіть. Опинившись під м’якою ковдрою, за звичкою вмикаєш телевізор. Бо ти до чортиків любиш кабельне телебачення. І твій одноокий кіт його любить. Більше, ніж телебачення, він любить хіба що тебе і, як уже було заакцентовано, «Віскас». Зі смаком курки.
Тож можна сказати, у вас із котом розвинулася справжня телезалежність. Особливо це помітно вечорами, як от зараз, коли ти вмикаєш телевізор і кіт, кидаючи недоїдену тарілку з «Віскасом», мчить до тебе і вмощується поряд.
Показують рекламу. Ви з котом ніколи не можете обрати, по якому ж саме каналу краще дивитися однаково-життєрадісну рекламу.
ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Чи неоросійські трагічно-пристрасні серіали, що в’їдаються у свідомість, як таргани, навіть якщо переглядати їх краєм ока. Де «главний герой» (положитєльний, канєшно) роздає направо й наліво посадовим особам хабарі, а вони (посадові особи) вдячно й похапливо поглинають їх. А потім усі дивуються: звідки ж у нас корупція???
Чи той, де сіренька дівчинка в недоладних окулярах знову і знову НЕ народжується красивою…
А є ще оцей. Де осатаніла БРИГАДА з непробивними мордами мчить на чергову «стрєлку», а з-під коліс їхніх чорних «бумєрів» тишком-нишком визирає потворне личко 90-х: час, коли звитяжні, зразково-показові радянські люди перекинулися на звірів…
Та то вже класика вчорашнього дня, можна сказати. Хіт сезону — сага про цілковито незрозуміле котові створіння на ім’я МарГоша, що метушливо гасає телеекраном, обмінюється не дуже адекватними репліками з оточенням («Панятно». «Што тібє панятно?» — ці дві геніально поєднані фрази кочують із серії в серію, від персонажа до персонажа), а «створіння» вже третій сезон поспіль ніяк не може з’ясувати, хто ж воно: «М» чи «Ж»? Кіт невдоволено мружиться. Краще вже хай багаті плачуть над долею рабині Ізаури.
ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Фото білявої янголоподібної істоти з величезними, просто неймовірно вимальованими очима, примушує кота спочатку злякатися.
— О, Сєргєй Звєрєв! — верещиш ти, і кіт вдоволено муркає від впізнавання. Авжеж, зараз йому почнуть ставити каверзні запитання, та ви з котом переконані: ваш улюбленець знайде чим віджартуватися…
А потім вам обом стає соромно. Бо в ході репортажу з’ясовується, що насправді то була світлина французької акторки Емануель Беар.
Тепер вам з котом зрозуміло, з кого Звєрєв списав своє не по-чоловічому екзотичне личко. А Беар сама винна. Треба було поставити копірайт на свою виняткову красу.
ВКОТРЕ ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. І натрапляєш на заблуканий «Твін Пікс» культового Девіда Лінча. Кіт здивовано підводиться. Пробуєш розказати котові (його тоді ще на світі не було), що таке той «Твін Пікс». Ага, робить вигляд, що розуміє, а сам, падлюка, йде доїдати «Віскас». Давно час. Ще під час «МарГоші» треба було йти. Ти б хоч «МарГошу» без котової цензури подивилася б. І взнала б, чи буває в таких, як вона, секс. Бо в тебе вже давненько не було (з Андрієм не рахується). Та дарма. Все одно світ, похитнувшись, пливе перед тобою у спогадах, відмотуючи роки назад, наче кадри старезної кіноплівки…
…коли всі (включно з дітьми молодшого шкільного віку) приліплювались до телеекранів, заворожені містичним саундтреком Анджело Бадаламенті, і з завмиранням серця слідкували за химерним життям мешканців невеличкого американського містечка на кордоні з Канадою, в якому оселилось справжнє язичницько-індіанське ЗЛО. І нарівні з риторичним питанням: «Чи є на світі пенсія, зарплата, стипендія (потрібне підкреслити), а якщо є, то коли її дадуть?», усіх турбувала дилема:
ХТО ВБИВ ЛОРУ ПАЛМЕР?
Дивовижні були часи. Бо якщо диск із «Твін Піксом» зараз можна придбати за більш-менш символічну ціну ледь не в будь-якій піратській халабудці, то ті часи вже не повернеш ні за які гроші. А шкода. У когось там залишились романтичні (чи не дуже) спогади про заробляння першого мільйона у твердій валюті, у когось — наївно профукане перше кохання (треба було з ним переспати), а в когось, як от у тебе, незабутня лялька Барбі з відірваною головою.
ХТО ВБИВ ЛЯЛЬКУ БАРБІ?
Лише років через десять ти випадково взнаєш, шо то зробив твій старший братик, але час для справедливої помсти, звісно ж, безнадійно мине.
А мати… хоча ні, ти не хочеш зараз згадувати про матір. Хіба окрім того, що полюбляла вона «Санта-Барбару». Героїчно переглянула всю кількатисячну армію отих липкувато-мильних серій і вважалась беззаперечним експертом стосовно Іден, Келлі, Мейсона, їхніх батьків, друзів та наречених-коханців.
— А скажи-но, дорогенька, — питає, зайшовши було, сусідка. — З ким ото Мейсон любов крутить? З дружиною чи з тією, як її, адвокаткою?..
— Ви все наплутали, тітко Таню! — з виглядом знавця відповідала мати. — Любить він обох…
Ну й далі йшло детальне обговорення амурних справ Мейсона, що непомітно перекидалося на інших персонажів і могло тривати аж до глибокої ночі. І це не смішно, бо деякі старі люди повмирали, так і не взнавши, чим закінчилося оте кіно. Писали на телебачення, вимагали оприлюднення фіналу, і кажуть, одному дідусеві таки пощастило. Щоправда, з нього здерли підписку про нерозголошення, але все одно він помер щасливим…
Доївши «Віскас» і розкаявшись, кіт повертається до тебе і телевізора. Помирившись, ви разом випливаєте зі спогадів-тенет про «Санта-Барбару», аби знову неспішно зануритися у «Твін Пікс». Однак привиди лінчівських персонажів невблаганно вислизають із твоїх рук і ти засинаєш під чарівливі звуки музики Анджело Бадаламенті. Та навіть зараз, на межі реальності та сновидінь, ти більше, ніж переконана, що сьогодні тобі насниться відважний агент ФБР Дейл Купер.
Ловець Снiв
1
Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.
Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…
Тож
