Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька

— Хоч би зробила вигляд, що мене чує! — продовжує лютувати твій (працедавець?). — Зовсім вилізла мені на голову! Якщо так триватиме й надалі, доведеться тебе звільнити…

Треба ж, а коли ти вилізла на іншу частину його тіла, про звільнення не йшлося. І гоцала на ній, аж доки, прости Господи, не отримала підвищення. А тут — звільнити?

— Ти не можеш мене звільнити, — нарешті ошелешуєш його безапеляційною заявою.

— Це ж чому? — невдячно питає Андрій.

Твоя відповідь геніальна і проста:

— Бо я ще не виплатила кредит за машину.

— А-а-а-а, — розуміюче киває він. Потім загрозливо підводиться зі свого шкіряного крісла-трону. — То пішла ти на хрєн зі своєю машиною, панімаєш?!

Зізнайся, чогось подібного ти й очікувала, бо саме так найчастіше закінчуються ваші сварки. Хоча ні, не так.

— Сам пішов. На хрін.

Отепер розмову і справді завершено. Гарною українською мовою.

З почуттям перевиконаного на сьогодні обов’язку ти прямуєш до дверей, знаючи, що за ними вишикувався мало не весь видавничий офіс для підслуховування вашої гризні. Бо немає в жодному офісному королівстві нічого захопливішого, аніж пристрасті Його Величності з черговою фавориткою.

— Ви все почули? — цікавишся, ніби між іншим. — Чи, може, вам що повторити?

Повторювати не треба. Стрункі рядочки розсипаються, в кожного з’являється власна невідкладна справа — хто хапається за кавоварку, хто підскакує до ксерокса…

Та краєм ока ти помічаєш, що патлатий геній лишився на своєму місці, не ходив, падлюка, підслуховувати. І це чомусь доводить тебе до сказу.

— Гей, Ісус Христос! — гукаєш через весь офіс. — Тебе що, моє особисте життя не цікавить?

Він шляхетно не відповідає. Певно, справді Ісус Христос.

— То й Бог з тобою, — додаєш ти і грюкаєш дверима свого (чи вже не свого) кабінету. Зиркаєш на годинник. Однак речі збирати не поспішаєш.

Тому що…

5

…двері знову відчиняються і на порозі постає жалюгідний у каятті Андрій. Отепер саме час дістати картонну коробку і почати демонстративно жбурляти в неї своє манаття.

— Ну, пробач мені, — він пробує тебе обійняти. — Ти ж знаєш, що тебе не звільнено.

— Бо кредит за машину? — робиш вигляд, що зупиняєшся.

— Бо ти ледащо, яких світ не бачив, але коли вже щось робиш, то рівних тобі немає, — слідує дещо переінакшений варіант твого уявлення про власне «я».

— Чудово! — до коробки летить, розчепірившись сторінками, твій нотатник. — Так і напишу в своєму резюме. І піду, плачучи, шукати нову роботу.

Андрій бачить, що справи кепські. Тоді його погляд зісковзує на нещасний рукопис.

— Ну, хочеш, отримаєш десять відсотків з продажу цієї книжки?

З «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ»? Щось новеньке. Треба ж? А як «джипа» — то не купив. Тому тобі кортить повиламуватись:

— Десять? Чому не дев’ять, не одинадцять?

— Бо тоді б ти спитала, чому не десять.

— Не хочу, — але крижинки в твоїх очах тануть. Не тому, що ти раптом пробачаєш йому це показове псевдозвільнення, а тому, що тобі от уже з півгодини, як хочеться жерти. — Краще ходімо десь пообідаємо.

І ви йдете. Чергова серія офісно-мильної опери щасливо перервалась на рекламну паузу. А взагалі він одружений. І взагалі не з тобою.

Вона — готична брюнетка з претензією на «фаталь». Цілісінькими днями, за словами Андрія, вилежується в салонах (краси?), потім їде забирає зі школи перелякане засмикане дитинча, замовляє вечерю з найближчого ресторану, а далі — завзято пиляє чоловіка, що і весь дім на ній, і дитину вона сама виховує, і взагалі, він — сволота, як її мама й казала.

Тобі стає смішно. Бо ти робила б точнісінько так само, якби була йому дружиною. Саме це ти й бовкнула їй, коли одного разу, перебравши коктейлів на котрійсь із корпоративних вечірок, ригала і ридала в унітаз.

Вочевидь, тоді вона все й зрозуміла. Бо кулею вилетіла з туалету. Ти ще трохи поригала (її гарне перекошене личко стояло в тебе перед очима), натисла важіль зливу — і все те вивержене добро благополучно відійшло в безмежне унітазне нікуди (разом із личком, слід сподіватись).

З того часу Андрій перестав брати дружину на «корпоративи». Її місце з чистісіньким, як скельце, сумлінням зайняла ти. От і зараз з тобою він заходить до просторої єврозали новомодного італійського ресторану, добре натренованим королівським жестом замовляє все, чого ти хочеш і чого не хочеш (окрім спиртного, бо вам ще на роботу). Однак ти достеменно знаєш: варто хвилин десять замислено подивитися в стилізоване під Венецію ресторанне довкілля, вдаючи, що тебе неабияк турбує майбутнє ваших стосунків, а не італійський «хавчик», заради якого, власне, ти тут, — і цей пристойний знаковий обід плавно перетече у вечерю, безтурботно пересипану дорогими сортами віскі (хоча варто було б замовити червоне вино) та дешевими зізнаннями в коханні (в той час, як потрібен Андрієві лише секс), а з кутків спорожнілої зали, наче миші, визиратимуть офіціанти в очікуванні щедрих чайових.

Весь вечір твій коханець по-гамлетівськи захлинається монологами, намагається вчити тебе життя, щоразу пафосно виставляючи наперед власний приклад, бо ж він усього досяг сам. І навіть, якщо слухати, напівкуняючи і без упину заливаючись дармовим віскі, то з-поміж хвальковитих од та дифірамбів самому собі брутально і без прикрас вимальовується простакувата філософія його світобачення. Основна її теза приблизно така:

ПЛАТИШ ГРОШІ — І ПЕРЕД ТОБОЮ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ УСІ ДВЕРІ

І РОЗСУВАЮТЬСЯ УСІ НОГИ

Наївшись від пуза, ти підступно вирішуєш зламати його стереотипи. Для початку терпляче вичікуєш, доки він демонстративно запихає м’яту готівку до скриньки, в котрій піднесли рахунок (ПЛАТИТЬ ГРОШІ). А в таксі, похапливо викликаному адміністратором («Приходьте ще!»), коли Андрій виявляє було бажання знову трахнути тебе, тактовно («Приходьте ще?») відмовляєш йому.

Твій лицар полегшено зітхає — йому й самому не надто хочеться робити ЦЕ у вітчизняних «жигулях», за спиною в похмуро мовчазного таксиста. А вірний «джип» довелось залишити на ресторанній парковці, бо нализався так, що й у двері не втрапив би, не те що за кермо…

Нарешті зелені «жигулі», недобре гаркнувши, завмирають біля темних обрисів твого під’їзду. Алілуя. На тому твій робочий понеділок закінчується.

Під настороженим поглядом водія-таксиста Андрій риється в кишенях (ЗНОВУ ПЛАТИТЬ ГРОШІ) і неоковирно вибирається з авто. Провівши тебе до дверей квартири, він знову натякає, що не проти б залишитися. Ти повторюєш свою відмовку. Мовляв, тобі сьогодні ще