Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька

— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

— Ти знаєш.

І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

— Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і, як спалах блискавки, той стрибок…

— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..

— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!

— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно: — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»

— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною…

Так от чого йому треба! А ще — кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…

«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю!» — думаєш ти.

Але відповідаєш йому інакше:

— Я не можу. Краще знайди когось, хто хоч раз пробував… з парашутом. Чи що.

Він починає сміятися. Щиро так сміється, по-дружньому, потім хапає тебе за руку і підводить ледь не до самого краєчку даху:

— Нічого не станеться. Я робив це сотні разів. — А зараз він схожий на святенників, що продають Біблії в комплекті з вічним спасінням. От тільки чи спасіння він пропонує, коли рекламує-розказує про свій райський продукт-експеримент?

Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»

Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…

А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.

Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.

Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.

Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.

Врешті він падає. А ти прокидаєшся.

— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням.

2

Коли-небудь ти знову заснеш? Непрохано прокинувшись, ти тупо-незворушно лежиш у ліжку поряд із мирно сплячим котом і розглядаєш стелю. Дурний сон.

Та ще трохи — і він доведе тебе до божевілля. Чи вже довів? Бо ти бачиш доказ — СИНЕЦЬ НА ЗАП’ЯСТКУ — чіткий відбиток пальців там, де він тебе схопив.

— Іди на хрін! — розлючено верещиш у телефонну слухавку Андрієві, що мав необережність зателефонувати тобі зранку. Андрій вирішує, що помилився номером. Але, про всяк випадок, не передзвонює.

Ти впадаєш у ступор. І роздивляєшся, як зачарована, роздивляєшся той ледь помітний синець, якого ще вчора, навіть після горе-побачення із Андрієм, у тебе, чорт забирай, не було. І спала ти, якщо не рахувати кота, знову сама. Ну чому ти спала сама? Так хоч було б на кого подумати…

На роботу вирішуєш сьогодні не йти. Яка в біса робота, коли жити лишилося — до найближчої колискової? Бо наступного разу (ти це знаєш) Ловцеві таки вдасться переконати тебе, що ти вмієш літати. А це вже не смішно. Якщо він спромігся лишити тобі слід-синець, легенько схопивши за руку, то хіба йому важко в тому ж таки сні… Отже, явитися він може тільки уві сні. Отже, ти не спатимеш?

Згрібаєш в оберемок усе ще сплячого кота і загублено прямуєш на кухню. «Прокидайся, любий. Нам треба вирішувати, як жити далі. Ну, добре, не нам, а мені. Але хто ж куплятиме тобі твоє фірмове їдло, якщо…»

А от про це ти волієш не думати. Не думати не виходить. Цікаво, скільки людина може не спати? Скільки особисто ти зможеш протриматися без сну, в якому тебе обіцяли скинути з даху найвищого у твоєму місті хмарочоса?

Закипів чайник. Наколотивши собі