Мантра-омана - Вікторія Леонідівна Гранецька
— А ти як гадаєш, нещастя нечитане?
І твій погляд виразно простує туди, де над робочим столом (поряд із купленими дипломами про вищі освіти) пишається в рамці під склом гоблінське оголошення, що від нього ладен знепритомніти будь-який письменник-початківець:
РУКОПИСИ НЕ РЕЦЕНЗУЮТЬСЯ
І НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ,
БО У ВИДАВНИЦТВІ
НИМИ ПІДТИРАЮТЬСЯ
Хоча ні, один так з посмішечкою спитав тебе, чи то правда, що редакторами найчастіше стають ті, хто не в змозі писати власних книжок.
Годі й казати, що ти розлючено виштовхала його за поріг і навіки зачинила для нього двері вашого ВИДАВНИЦТВА. Хоча його рукопис справді був непоганим. Але він, на своє нещастя, став Тим, Хто Нагадав Тобі Про Твою Власну Ненаписану Книжку.
З нею ти мала особливі стосунки, що чимось скидалися на банальну схему «любов-ненависть». І ти була переконана, що помреш, а вона так і не народиться. Тому й сидиш зараз із цим самим недолугим рукописом дурненького (і чужого) любовного роману…
Майже підписаний до друку рукопис ображено завмирає. Солодко-сентиментальна казка, витворена, мабуть, підпільним дідком-еротоманом під маскою милозвучного жіночого псевдоніма. А назва ж яка промовиста — «ОХОПЛЕНІ КОХАННЯМ»! Згодиться щонайменше для сотні подібних шедеврів.
Про себе ти ще минулого тижня прозвала його «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ». Художня вартість обох назв — однакова. Водночас про все і ні про що. І ще невідомо, під якою назвою книжку краще розкуповуватимуть старі панни — любительки пухнастих котів і чужих весіль.
Бо, як на твою (майже професійну) думку, усі сучасні дамські романи — то не надто вдалі спроби повторити запаморочливий успіх «Віднесених вітром», «Тих, що співають у терні» і ще, можливо, «Джен Ейр». Щоправда, з червоточинкою у вигляді детально прописаних статевих актів для ласих до інтимних подробиць «читачів». І може, якби ти трохи менше переймалася втратою цієї роботи, то видерла б оті шматки прози разом із м’ясом, а замість них життєрадісно вписала б:
А ТУТ, ШАНОВНІ, КУПІТЬ СОБІ ПОРНОФІЛЬМ
Хвилини зо дві помріявши, неохоче розгортаєш рукопис — чергове літературне порно. Слова, абияк сповстані у речення, байдуже пропливають повз твої очі, анітрохи собою не зачіпаючи. Порожні кістяки іменників, подекуди недбало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів, пориваючись розказати тобі банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих літературних штампах.
І звісно ж, російською мовою. Бо треба, щоб книжка продавалася, а не припадала пилом на нижніх полицях книжкових супермаркетів під невдоволені погляди продавчинь.
Тобі страшенно хочеться якось відкараскатись від цього проекту. А може, занести його таким, як є, і збрехати, що цілу ніч над ним не спала? Андрій Страхопуденко тоді з розумним виглядом прогляне сторінки і скаже:
— Зовсім інша справа! Тепер це можна випускати у світ.
А що? Ще й не таке випускали. Люди ж ЦЕ читають. Головне, що вони вкотре дізнаються, що Принц і Попелюшка (Кейт і Лео, Ричард Ґір і Джулія Робертс) знову ж таки житимуть довго і щасливо. Шкода тільки, що історію Ромео та Джульєтти переписати ще ніхто не додумався. Поки що. Бо ти переконана, не за горами той день, коли двері вашого ВИДАВНИЦТВА («Ласкаво просимо!») відчиняться перед таким собі літературним піратиком, що принесе вам оновлену версію «найсумнішої повісті на світі». Він вигадає нові імена героям (та й то не обов’язково), попереставляє місцями старі узвичаєні сюжетні ходи, замінить віршовані строфи дешевою претензійною прозою — і чергова історія побачить світ. Обкладинка буде такою, що всі незаміжниці ридатимуть. Чоловіки зневажливо посміхнуться, та якщо книжка потрапить у поле їхньої досяжності, навряд чи відмовлять собі у задоволенні погортати її…
Із глибокої творчої задуми тебе виводить істеричний лемент телефонного дзвінка:
— Єво!!!
Це — до тебе. Хоча насправді тебе звати Євпраксія (як Павло Загребельний і заповідав), але так уже склалося, що у повсякденному житті це дивне прадавнє ім’я швиденько трансформувалося у Єву. Зручно й ефектно. Хоча під час знайомства тобі часто закидали щось на кшталт: «А де ж твій Адам?»
Ти незмінно відповідала, що Адам та Єва — мила вигадка, в котру ти повіриш, коли рак на горі свисне, або принаймні якщо тобі покажуть (в лабораторних умовах), як із шматка чоловічого ребра можна ЗРОБИТИ ЖІНКУ. З іншого органа (за інших обставин) — можливо (і не тільки жінку, а й усе людство), а от із ребра…
Жартівники змовкали. А ти (вкотре) незлим тихим словом згадувала свою матусю, якій перед самими пологами трапився томик Павла Загребельного «Євпраксія». Дякувати Богу, хоч не Вільям Шекспір із його Джульєттою, Офелією та Дездемоною. Бо навряд чи ти знайшлася б що відповісти про місцезнаходження Ромео, Гамлета чи Отелло…
І хто ж таке читає в пологовому будинку? Загребельного! Замість культової серед молодих батьків брошурки «Как назвать рєбьонка?».
Але з глибокої творчої задуми тебе вже вивів істеричний лемент телефонного дзвінка. То на чому ми зупинилися? Так от:
— Єво!!!
Дзвонять шеф. Спитати, чи вичитала ти «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Брехати смішно, зізнаєшся, що ні. Кажуть зайти. Приречено підводишся. Тут головне — зробити винуватий вигляд, може, менше перепаде.
І тієї миті, коли ти виходиш з дверей свого кабінету, нечитаний рукопис (ти цього не бачиш) зловтішно шкіриться тобі услід.
4
Андрій Олексійович Страхопуденко (для тебе вже давно просто Андрій) зустрічає тебе пронизливим поглядом розумних (це він так думає), отже, розумних витрішкувато-карих очей:
— Сподіваюся, ти маєш що сказати на свій захист?
Перш ніж нічого не сказати, ти невимушено облаштовуєшся в кріслі навпроти — звідси не так видно його ранню, однак багатообіцяючу лисину і приховане під х’юґобосівським костюмом, та від того ще більш невблаганно помітне черевце…
Ти ненавидиш усе це. І в очах твоїх замість рятівного почуття провини читається зухвалий виклик.
Андрій розлючено підскакує, обдаючи тебе їдкою аурою праведного гніву і безбожно дорогих парфумів:
— Ну, скільки можна тебе вчити? Так бізнес не робиться! Йдеться ж про гроші!..
Авжеж, ти добре пам’ятаєш, як робиться його «бізнес». Це ж ти застрибнула до нього в ліжко, наче у стрімко від’їжджаючий потяг до кращого життя, обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, із відділу реклами.
— Ти добре мене розумієш? — підозріливо мружиться Андрій, стомившись намотувати кола своїм величезним, наче стадіон, кабінетом. — Бо я не збираюсь втрачати через тебе прибутки!
А ти втратила. Не прибутки, а так, своє університетське кохання — хлопця-однолітка на ім’я Влад. Якимось дивом Влад дізнався, що (задля кар’єри?) ти спиш зі своїм (працедавцем?),
