Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець

— Ти хотіла сказати «мертвих», Юльхен? — спитає тітка.

Вона похитає головою і відповість:

— Ні, сплячих. Смерть — це сон. І життя — це сон, тітонько. Я це знаю. Колись вони прокинуться усі. Мені просто так легше думати.

— Чому?

— Бо сон — це не насправді.

Коли отак просидиш півроку в підвалі, починаєш думати по-іншому. Юльхен допиває все, що залишилось в горнятку, витирає з чола піт, потім підходить до дідуся. Його дух блукає світами, але він ще повернеться. Юлія гладить рукою ковдру, і хрипкий подих завмирає. Їй хочеться спати.

Вона позіхає, вкладається на брудному матраці, загортається в купу лахміття. Заплющує очі й проганяє від себе всі спогади, як добрі, так погані, бо від того її серце може луснути. Одну руку вона кладе під щоку, іншою перебирає в себе на шиї перлове намисто. У неї є ще ключ. Вона, звісно, розуміє, що колись доведеться все згадати, але не тепер, не тепер…

Старий, чия душа висить на ниточці, а дух блукає світами, зустрічає свою дочку Марту.

— Ще трохи, тату, потерпи.

— Ти не знаєш, що таке агонія, Марто. У мене серце завжди було здорове. Це може трапитися сьогодні вночі, а може й через три дні.

— Вода підступає, — мовить Марта, не звертаючи на його слова уваги. — Весна запізнилась, але зате літо ближче. Не турбуйся, невдовзі тобі стане байдуже до твого тіла.

— Я переживаю за нашу Юльхен.

— З нею буде все гаразд. У неї ключ.

— Ти не знаєш, але я віддав їй перли. Їх не можна продавати.

— Якщо йдеться про порятунок — то можна.

— Я не знаю, куди насправді веде той хід.

— Куди б не вів, але він виведе її з цього пекла. Ми їй допоможемо. Не знаю, яким чином, але допоможемо. Тримайся, тату.

— Добре, Марто. Я дам їй поспати цю ніч. Їй треба набратися сили.

Сон Юлії

— Але й поганий сон мені снився! — каже Юлія, підіймаючи догори чашку з кавою. Погляд її занурюється у широке вікно, затінене кущем бузку.

Кетяги бузку витягують з неї сон, і вона завмирає.

Господи, що ж їй снилось?

— Що тобі снилося, Юльхен? — питає мама, така гарна у блакитному шлафроку, з ідеально зачесаним волоссям.

— Що снилося моїй русалочці? — стурбовано питає тато, підводячись з-за столу.

— Темно… темно… наче… Наче у склепі!

— Фе, Юльхен! — кривиться мама.

— Це ж сон, — зупиняє її татко. — Може, то просто була пивниця з діжками кислої капусти, га, доню?

Юлія хитає головою:

— Ні, там було…

Вогонь там був. Якесь світло. Дівчинка розпачливо дивиться на батька, наче той може їй допомогти згадати.

— Що ти читала на ніч, Юльхен? Знову оті моторошні балади?

Вона вже й не рада, що заговорила про сон. Але татові очі сміються, і дівчинка кидається йому на шию, вдихаючи вишневий запах тютюну й міцної кави.

— Та годі тобі, лисичко! — відбивається тато. — Мені час іти. Стривай, а ти сказала чарівні слова?

— Не знаю. Може, й казала…

— Напевно, казала. Бо ти ж з нами…

Останні слова він шепоче їй на вухо, щоб не почула мама.

Юлія згадує, що сьогодні четвер, й похмурніє. До тата прийдуть його друзі — пан Штрауб і пан Бальцерайт, і він цілий вечір просидить з ними в кабінеті, граючи в карти. Дівчинка, ні, вже панночка, п’ятнадцятий рік пішов, розтуляє руки й відходить. Мама з посмішкою спостерігає за цією сценкою, і Юльхен теж бачить усе ніби збоку.

Вона опиняється в садку і ступає в бузкову темряву. «Herz, mein Herz…» — бубонить вона про себе вірш Гете. Квіти обліплюють їй лице, в роті стає гірко, вона тоне в гіркій темряві, і їй стає страшенно шкода себе: такої розпещеної, неврівноваженої. Себелюбної. Щось повзе їй по носі, і Юлія з вереском вискакує з кущів.

— На що ти схожа, моя дитино! — каже кухарка Ліза, розгинаючись на грядці з базилією. Із зіллям в руках вона схожа на відьму. Бракує тільки мішка за плечима й палиці в руках.

Юльхен регочеться й біжить далі. Волосся в неї всипане пелюстками бузку, плечі в росі, і хтозна, куди б вона забігла, якби сад був такий, як у маєтку тітки Клотильди. Але їхній садок невеликий, бо ж вони живуть у місті. Коли тато по суботах грає на скрипці, мама затикає вуха ватою. Юлії теж не подобається ця уривчаста музика. Їй хочеться, щоб мелодія текла як ріка, щоб не просвердлювала діру в кораблі, що пливе рікою до моря.

Садок оточений муром. З вулиці видно тільки верхівки дерев. За муром — сад сусідів, значно більший. Сад Шенбергів. Вони виписують тюльпани з самого Амстердама. У них є навіть теплиця. І карета. Бо вони дуже багаті… і що з того? Нехай собі.

Юлія застигає посеред саду. Щось не так. Не тому, що сьогодні четвер. Згори долинає якийсь звук. З неба. Вона обхоплює голову руками і бачить себе згори: маленька постать залазить під дерев’яну лаву.

— Мене нема, — шепоче вона задеревілими губами. — Мене нема.

ГЕРМАН:

За сніданком Герман не втримався і розповів, що бачив уві сні пожежу в Кенігсберзі. Фріда констатувала сухо й безбарвно:

— Сниться, бо спиться.

— Мені здавалось, що я начебто вставав і ходив. Як у дитинстві, Фрідо, пам’ятаєте?

— Звідки мені про це знати, ходив ти чи не ходив уві сні, — знизала плечима стара. — Мені треба, щоб ти купив у місті, коли твоя ласка, півфунта кави і фунт білих родзинок. Богуш знову забув.