Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець

Сон Германа

Будинок стояв на місці давнього язичницького святилища, на пагорбі. Погожої ясної днини з вікна можна було побачити вежі замку й шпиль кірхи на острові Кнайпхоф.

— Я там народився, — казав маленький Герман матері. — Я народився у Кенігсберзі.

На обличчя матері набігала тінь колишнього щастя, і тінь та була зовсім короткою. Яке щастя, така й тінь від нього.

Серед ночі його збудило сполохане іржання коней і якийсь гул. Він зірвався з ліжка, і не знайшовши свічки, пішов навпомацки туди, де мали бути двері. Гул все ще відлунював у нього в голові, хоча вже настала тиша. Жодні двері, які він намацував в коридорі, не відчинялись. А йому потрібна була якась кімната з вікном. Темрява за вікном завжди світліша, коли в кімнаті зовсім темно. Герман зрозумів дуже швидко, що гул та іржання коней йому приснились і що зараз він сновида, який блукає коридором і не може знайти своєї кімнати. Дивно, бо сновидою він був лише в дитинстві, а в більшості людей ця хвороба з віком минає.

Нарешті він натрапив на широкі двері й знайшов на них ручку у вигляді саламандри. Отже, то була вітальня. І коли відчинив двері, то побачив, що у кімнаті ясно й світло лине з величезних до підлоги вікон. Але то було не сонячне світло. Величезна пожежа вдалині — ось що освітлювало вікна. Горіло місто. Хоч уночі не видно диму, то було моторошне видиво: наче палали Содом і Гомора вкупі, наче Єрусалим, захоплений хрестоносцями, наче пекло, що його бачив у своїй уяві Данте. То було вражаюче і нереальне видовище. «Я сплю, — подумав Герман, — і я оглух уві сні». Він відчинив вікно, щоб почути бодай якийсь звук, бо найстрашніше було не полум’я, що заповнило увесь обрій, а тиша поруч. Вона огортала його наче периною, придушуючи навіть голос.

В обличчя війнуло теплим повітрям. Унизу були темні кущі, яких не досягав відсвіт далекої пожежі. Герман похитав головою. Так багато води, місто стоїть на воді, а ніхто не гасить пожежі. Він беззвучно зачинив вікно, і раптом тишу прорвало:

— Бам, бам, бам!

Це озвався годинник у вигляді бронзового фавна.

Герман прокинувся. За вікном падав дощ, справжня червнева злива. Духи покидали будинок і вертались до лісу, в болото, в дюни. Від усього сну в пам’яті Германа залишилась заграва над Кенігсбергом, а в душі відчуття, ніби щось у цьому світі зрушилось.

ЮЛІЯ:

Для мене війна скінчилася. Війна з недугою. Я вже ніколи нікуди не вийду, лише з цього тіла. Найгірше те, що я майже свідомий того, що відбувається довкола. Трохи гірше бачу, трохи гірше чую, можу поворухнути лише лівою ногою та лівою рукою. Говорити не можу, бо гортань частково паралізована. Я знаю, до чого воно йде. Мій батько теж мав удар, це в нас родинне. Він не лежав довго. Рівно стільки, скільки могло витримати його серце.

…Юлія зіщулилася в кутку підвалу, їй холодно в закороткому осінньому пальтечку. Дідусь вкритий двома ватяними ковдрами, рука ковзає по брудній пошивці, шкребе. Учора нагорі щось обвалилось, шмат стіни, і через двері тепер не вийти. Утім, вона не збирається звідси виходити. У їхньому сховку, де вони провели два місяці, є вода, що капає з тріснутої труби, трохи палива для грубки, десяток пророслих картоплин і два сухарі. Діда годувати не треба, він ледве може проковтнути півложечки води. Вона вже тиждень сама з дідом у підвалі їхнього будинку. У діда то вже другий удар. Після першого він ще трохи ходив і говорив дещо нерозбірливо, а два тижні тому з ним трапився другий удар, просто тут, у підвалі, і мама сказала, що то вже УСЕ. Тобто дідусь помре. Але мама померла раніше. Ні, її вбили оті свині. Вона не могла сама викинутися з вікна. Оскільки дідусь теж мав незабаром померти, Юлія сказала йому, що маму вбили. Він зрозумів. Хотів щось сказати, але не міг. Тепер вони вже тиждень тільки удвох. Юлія і дід.

«Це я винен, — думає паралізований старий. — Я зв’язав їх, і вони не могли піти. Через мене загинула Марта, через мене опинилася у пастці Юльхен. Моя чудова онука, моя найбільша радість. Шульци могли її взяти з собою. Але чи можна довіряти Шульцам, чи будь-кому в такий час? У них своя дитина. Якщо доведеться обирати між двома… Проклятий світ, де взагалі постає питання подібного вибору».

Під ним мокро. Юльхен мусить тепер це робити сама, усе, що робила її мати. Він почуває пекучий сором, що його витирає, миє, підстеляє йому пелюшки ця бідолашна дитина. Онуку він завжди шкодував більше, ніж дочку. Він саме Юлії розповів свою невеличку таємницю. Він боявся, що Марта не зважиться і не розповість про це дочці. В неї завжди була вперта вдача.

Тут справжнісінький склеп. Не треба буде ховати його тіло — досить залишити усе як є. А він не мусить лежати поруч з дружиною, це все дурниці. Він і Крістіна зустрінуться в більш приємному місці, ніж той замшілий старий гробівець на цвинтарі.

Тут не місце дитині, чого доброго можна й на сухоти заслабнути. Юльхен не було ще й десяти, коли почалася війна. Він збирався, коли онуці виповниться шістнадцять, повести її в оперу й подарувати перлове намисто, Крістінине намисто. Не можна нічого планувати заздалегідь. Але тепер він подбав про те, що врятує їй життя. Вона запам’ятала його уроки виживання. Коли він помре, вона буде обережною. Стане ще більш непомітною, тінню від муру, тінню від яблуні. З нею все буде гаразд.

«Мене нема», — каже Юлія подумки, коли згори починають сипатися дрібні камінці й з вулиці чути чужу мову й сміх. Це завжди допомагає, коли страшно. Коли мама лежала на землі, лицем донизу й спідниця в неї задерлася, вона теж сказала «мене нема», заплющивши очі, а коли розплющила, на