Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Галина Василівна Москалець

землі не було вже нікого, тільки трохи замерзлої крові. То могла бути чия завгодно кров. То могла бути взагалі не кров. А вночі в дім вцілив снаряд, і не залишилось того вікна, з якого мама… Тоді можна було ще вибратися з підвалу. Підвальне віконце Юлія заклала цеглою, одну цеглину вона виймала, аби було світло удень. Вона знала, що не вийде звідси, доки все не закінчиться. Не там, нагорі. Там війна вже закінчилась, майже закінчилась. Але життя її дідуся ще триває. Здається, йому нічого не болить. Так казала мама. Дідусь просто перетворюється на камінь. Коли камінь дійде до серця, дідусь помре. А вона піде до маминої сестри, тітки Агнеси. Їй є куди піти, будьте певні. Їй пощастило, що на світі є тітка Агнеса. Правда, це далеко, в селі, але вона обов’язково дійде.

Щоразу, коли мама виходила на вулицю, то цілувала її й дідуся. Якось вона сказала:

— Зараз війна, Юльхен. Ми можемо втратити одна одну.

Спершу в підвалі було їх багато. Жінки та діти, здебільшого. Нагорі було лишатись небезпечно. Потім усі виїхали, як тільки було можливо. Але вони не могли через дідуся. Мама хотіла, щоб Юльхен забрали з собою Шульци, але дідусь був проти, і сама Юлія не хотіла. Їй не подобалось, як Шульц-старший дивився на неї. Та хоча б Шульци були справжніми янголами, вона не поїхала б з ними. Шульци вибрались останніми, і хтозна, що з ними трапилось. Могло всіляке трапитись. Але їм утрьох було краще, ніж з Шульцами, — це точно.

Дідусь хрипить останні два дні. Йому важко дихати, але в нього сильне серце. Він помре, в цьому Юльхен не сумнівається. Мама так і сказала: «Це вже все». А мама ніколи не казала їй неправди. Вона розповіла навіть, коли загинув тато, десь в Україні. Два роки тому. Щоправда, тато не був уже тоді чоловіком мами, вони давно розлучилися, але все ж він був її татом. Він повертався, отримавши відпустку, до своєї нової родини, і потяг обстріляли. Він згорів, її тато, а чи загинув миттєво — цього мама не знала. Але якби тато був живий, він подбав би про неї, забрав до Берліна.

З невеличкого отвору просочується синювате світло. Можна розпалювати грубку. У темряві дим непомітний.

Дівчинка не знає, як виглядає тепер її вулиця, й ціле місто. Кучугури попелу, купи обгорілої цегли, погнуте залізяччя. Від їхнього триповерхового багатоквартирного будинку залишилась одна стіна. Іншим будинкам пощастило більше, але кожен зазнав руйнації. Завдяки чавунній грубці, що її перенесли до підвалу, вони змогли пережити цю страшну зиму. Труба спрямована в дальший кут, де в темряві, за фальшивою цегляною стіною — металеві двері. Дідусь колись жив тут, доки не переїхав до маленького тихого будиночка в передмісті. Він розповів Юлії, коли знову повернувся сюди, півроку тому. І коли з ним трапився перший удар, віддав Юлії ключ. Юлії, а не мамі, ніби знав, що Юлія може ним скористатись. Вона виймає цеглини зі стіни кожного дня. Залишилась половина. Ключ у неї в кишені пальта. Великий і важкий, але його можна загубити, якщо не носити завжди при собі. Вона піде звідси, як тільки дідусь помре. Вона буде з ним до кінця, хоча ніхто її про це не просив.

Дров уже не залишилось. Юлія збирає тріски, шматки вугілля і час від часу кладе до грубки книжки. Ті, які не викликають у неї жодних почуттів. Цього разу вона палить Фіхте. Хто буде наступний? Ось товстий Спіноза — «Етика». Ага, це той, що шліфував лінзи, аби заробити собі на життя. Бідолашний Спіноза! Ні, хай наступним буде Декарт. Дівчинка завмирає, прислухаючись до того, як озветься у ній Декарт. Ага, cogito ergo sum. Дякую, що нагадали, месьє Декарт. Звісно, я не спалю вашу книгу.

Розчервоніла від жару спаленого Фіхте, Юлія підходить до дідуся. Той лежить з заплющеними очима, спить. Добре, що спить, — тішиться Юлія. Є люди, яким щастить померти уві сні. Напевно, вони навіть не здогадуються, що вже померли. Вона обережно поправляє ковдру, і її рухи повторюють рухи матері, бабусі, прабабусі…

Вода в каструлі починає закипати. Чого-чого, але води в неї вистачає: напитися, вмитися, обтерти лице дідусеві. Але води не вистачить, щоб загасити пожежу в її серці. Ні, не треба про це думати. Юлія кидає кілька квіток сухої ромашки й жменьку липового цвіту. З тієї липи, що росла (і чи росте ще?) у їхньому дворі. Коли дідусь прокинеться, вона змочить йому уста цим відваром. А для неї є ще сухар. Все одно, у сні вона не хотітиме їсти.

Не вона перша почала палити книги, щоб зігрітися. Замерзаючи в блокадному Ленінграді, дівчинка Оля теж палила книги з родинної бібліотеки і, можливо, так само вагалась, яку палити вже, а яку зберегти, якщо раптом закінчиться війна і книги будуть читати знову. Російські солдати палили багаття з книг, що зберігались в бібліотеці Альбертини. Вони мерзли в снігах ворожого міста. Їхній вогонь був почасти й вогнем ненависті, бо вони не вміли читати ні латиною, ні німецькою. Шафи, столи, парти давали більше тепла, але дивитись, як корчаться в полум’ї сторінки з готичним шрифтом приємніше. Вони не розрізняли, як оці дві дівчинки з професорських родин, де Платон, де Ларошфуко, і де Гельдерлін, бідолахи палили книги, аби не померти сьогодні замість завтра. Якщо дівчатка виживуть, назви спалених книг й імена авторів викликатимуть у них завше неприємні спогади й докори сумління.

Юлія відсувається від грубки, щоб тепло йшло на дідуся. Наливає собі відвару в порцелянове горнятко й вмочає сухарик. Пити їй хочеться, а їсти — ні. Її шлунок зробився такий маленький, як у миші чи горобеняти. Це — добре, тільки вона надто швидко втомлюється й руки тремтять. І ноги попухли, добре, що черевики великі.

Приємне тепло розливається по всьому тілу. Вона всміхається:

— Я вийду через двері, — каже вона сама до себе. — Я знайду тітку Агнесу й розповім їй те, що захочу.

Бо вона не уявляє, як можна розповісти про те, що зробили з її мамою. Як можна розповісти, як вони вели через усе місто хворого дідуся, що тихо плакав, і по