Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Час наспів.

Та семафор блимає й блимає, стугонять рейки, проминає, мчить поїзд. Фрідлев обертається й задивляється в даль. Цією колією теж ходять нічні потяги. Не така вже й нікчемна оця залізнична вітка, як можна було б подумати. Боже мій, поступає, розвивається старий Смоланд…

Калле Странде, ніколи я тобі цього не прощу. Не буде ніяких поблажок.

Нечасто мовиться оте слово — поблажки, а Фрідлев проказує його раз по разу. Є значення у слові, залягло в глибині це значення й жевріє, як жевріють крихти та хвоя на дні люльки. Ось іще раз він проказав те ж саме. Ці слова немовби підтримують попід пахви, стають підпорою в цю тяжку мить. Відлунюють у вухах правдою життя, потоком музики і вогню. Я, Фрідлев, випроставшись, стою перед тобою, Господи Боже на небесах, якщо ти є; стою, випроставшись, перед усіма людьми і смію дивитися їм у вічі; я, Фрідлев, за все своє нікчемне життя не вчинив нічого ганебного. Ні-ні, я не з тих, що кривляються. Ні-ні, ось цю петлю ти, Калле Странде, знімеш з мене, коли твій поліцай прийде сюди й перетне мотузку — завтра чи якогось іншого дня. Твій поліцай…

Зненацька Фрідлева охоплює гнів, такий великий, що переповнює його могутні груди, перетворює руки на сталеві шини. Тупіт ніг об кам’янисту землю чутно на всю околицю, на всі часи, на вічність. Шарпнувши мотузку так, що зарипіла гілка, Фрідлев люто кричить на все горло:

— Ні!!! О ні, Калле Странд!! Не тут тішитися поліцаєві, не тут йому перетинати шнурок! Не тут, Клементино, морочитися з моїм трупом. Нема поблажок. Знаю свою дорогу. Я бачив далекі краї. Всього зазнав.

Фрідлев іде дорогою. Спиняється й задивляється на станцію та семафор. Раз уже зайшов так далеко в ліс, раз уже дав самому собі слово, що ця ніч буде остання, то так тому й бути. Я не з тих, що повертають із півдороги. Я будував залізниці. Не полінуюся зайти якнайдалі цією лісовою дорогою. Не буде ніяких поблажок.

Він іде важким кроком. Із тупоту постає мелодія, а з нею приходять слова. Бач, таки вивчив їх. Такт добрий, Фрідлев іде щораз прудкіше. Невдовзі він звільниться, а тепер каже — гучно й виразно:

— Будь що буде! Сказано — зроблено!

І він віддається мелодії та словам:

О ні, Капле Странде, ніколи я тобі цього не прощу. Ось що, хлопче, скажу тобі я, поряд із дияволом у пеклі, якщо він уже так бажає мене побачити. Не буде поблажок, хай мені біс. А все ж таки треба було розбити тобі пику…

На початку десятого літа, відколи Уллі вийшла заміж за акробата Германа Гаґеля, великий родинний віз Гаґелів прикотився до невеличкого сільця. Не більшого за те, про яке жартують, що вмістилося б у кишені штанів Господа Бога. Приїхали рано-вранці, коли тутешні люди ще спали. Керівник трупи, Германів батько Ісак і сімдесятивосьмирічний Себастьян-стариган дуже вчасно нагодилися на це місце попередніх циркових вистав. День перед тим звідси забрали Валльбергову карусель і хистку гойдалку старої Брант. Коли Уллі прокинулася, Герман та Ісак уже вивантажили на втоптаний майданчик жердини-опори, а Гаґель-стариган спорядив стійло двом худющим шкапам.

Глибоко зітхнувши, Уллі перевернулась у постелі й спробувала заснути. Либонь, вдалося б це зробити, якби Герман-молодший, Уллі-молодша, Ісак-молодший та Александра-молодша не мали перед собою такої завади, що не давала їм вибратися з тісного фургона. Довелося звестися й випустити їх надвір. Сонце разило в очі. Відвернувшись від сліпучого ранішнього світла, вона побачила, як дрижить Германове кістляве тіло під тягарем важких шатрових опор, які він заповзявся поставити самотужки. Видовище було не з приємних. Чоловікові гострі лопатки, здавалося, ось-ось протнуть благеньку безрукавку; оголені руки хоч і жилаві, та тонкі й брудні; худі ноги тремтять від натуги; шия — єдина частина тіла, в якій справді є сила — почервоніла як буряк.

З несмаком Уллі відвернулась. За нею у фургоні сидить Ісакова жінка, колишня наїзниця Александра, надіває панчохи й, за звичкою, розчухує свої одутлуваті жилякуваті ноги, доки лиш може сягнути. Начухавшись і натягши обтислі панчохи, якусь хвилину длубається у волоссі й питає хрипким спросоння голосом, чи нема тут під рукою води.

Уллі ані не гадає відповісти. Знову кидає оком надвір і помічає Гаґеля-старигана. Той з’являється з-за воза, ще дужче згорблений, ніж завжди, з кудлатої бороди скапує слина. Сопе, несучи пакунок із покривом шатра, і коли Уллі стрічається поглядом із змученим Себастьяном, на її лиці ковзає перша цього дня усмішка.

— Дівчина вже проснулася! — озивається Себастьян голосом, якому старається надати радости й ранкової бадьорости, але той придушений від задишки. Уллі навіть на гадку не спало допомогти старому, та все одно вона почувається благодійницею, адже ж доброї думки про нього. Давно вже відслужив своє, і не рахується та невелика користь, яку приносить, бо ж стариган їсть за трьох. Має таку звичку ще з давніх добрих часів. Колись Гаґель-найстарший тримав звіринець і призвичаївся споживати сире м’ясо. Тоді його син Ісак був директор. Ще б пак, адже у великому цирку «Ґранд циркус Гаґелів» Себастьян доглядав, крім