Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
Ото ж пішов я. Як іти, то йти. Я завжди був байдужий до спиртного, а тут воно стало втіхою й розрадою. Коли не працюєш, то тіло слабне, та й до пиятики ти не звик. Звісно, бували приємні хвилини, по-всякому траплялося. Треба ж чогось вчепитися. Так чи сяк, а гроші марнуються. Ото подумаєш собі, що довелося гарувати й заощаджувати задля того, щоб… Еге ж. А одну добру річ я таки зробив. Прийшов на пошту й надіслав рекомендованого листа Стульсіусу. І написав: повертаю вам оті п’ять крон, бо цього року хрестин не буде. З великою повагою й побажаннями всього найкращого — Ю. Фрідлев.
А ці сто крон золотом не шкода було розтринькувати. Не шкода було пустити з руки ціпок. Упав, а я його не підняв.
— Пане, ви згубили ціпок, — підбіг до мене вуличник.
— Візьми собі його, хлопчику, — відрік я. — Я ж не якийсь там багатий торгаш із Смоланду.
Як же ж воно було…
Хотів я, Калле Странде, розквасити тобі носа. Мені вже поза п’ятдесят, але руки ще послужать, коли треба.
А все через цікавість. Забаглося глянути, якими очима дивитиметься Клементина. Ото я напідпитку й сказав горілчаним братам у Старому Місті: «Годі. Поки що припинимо гульню-пиятику. Мушу поїхати додому, до Смоланду, щоб натовкти пику давньому приятелеві. Для цього діла треба протверезитися».
Раз уже прирік таке собі, то не було іншої ради, ніж їхати. Довелося гарувати, тягати цемент, щоб заробити на квиток додому. Бо ж за два місяці у Стокгольмі промарнував усе, що заощаджував двадцять років.
Якби ж то припинилося це безугавне блимання. Нагадує мені Улле-Вугляра — Блимала, як ми його прозвали. Кліпав очима, бо його мама дуже налякалася чогось, ще коли вагітною ходила.
Довга тиша навкруги і в самому Фрідлеві.
Отож.
Я пиячив разом із приятелями, зате ніколи не опускався до того, щоб жувати тютюн. Хотів мати чистий писок. Крім того, жувальний тютюн шкодить голосу, тоді гірше співаєш. На весь наш гурт тільки синок Юганссона взяв із мене приклад. Підігрував цьому хлопцеві на гармошці Фабіан. Ой, Фабіанчику, ти теж рушив у цю ж путь. Так, малий Юганссон мав хороший голос, та ось слів пісень не запам’ятовував. Усе знай мугикав «бум-бум» і «ля-ля», коли доходив до трудних місць. Але годі вже про таке думати саме тепер. Фабіан…
Звівшись, Фрідлев міцно вхопився за гілку над головою. «Ось цей сучок, — думає він, видобувши шнурок із кишені, — ось цей сучок не втримав би мене у мої сорок чи тридцять п’ять літ. Коли ми були молоді, Клементина казала: «Земля стугонить під тобою, Юліусе. Здалеку тебе чути».
Та ні, Фрідлев знову мусить сісти. Гучно балакає, на щоках волога. Ех, був би добрячий пасок, щоб на ньому повіситися. Ніколи я не гадав, що все обернеться проти мене. Зводишся, сідаєш і ніяк не можеш наважитися. Отож, Фабіан…
Фабіан наклав на себе руки. Мав усього тридцять літ. Наш гурт оплатив похорон. Інженер промовив кілька теплих слів про відчай, що розриває серце й несподівано доводить до лиха. Відчай сидить у тілі й душі, він…
Клементина.
Ні, ні. Мокрі щоки. Треба їх витерти.
Фабіан, малий Юганссон і я співали, бувало, в неділю:
Гусар примандрував' із далеких доріг, Не хотів воювать на війні. Він одразу ж спитав, коли став на поріг, Чи живе його мила, чи ні.
Годі було домогтися від малого Юганссона правильної мелодії та слів. Фабіан добре вторував на гармошці, а той співав не в лад. Хоча й мав гарний, чистий голос, адже не пив і не курив…
Твоя мила живе, не вхопив її грець. Дуже рада, бо ниньки іде під вінець…
— Хай мене чорти візьмуть, — гукає Фрідлев, — якщо я тобі прощу, Калле Странд!
Як же воно було?
У Старому Місті один парубійко ткнув мені в жменю таку собі вогнепальну штучку-дрібничку й запросив за неї п’ять крон. «З нею не мусиш близько підходити», — пояснив він. «Ні, парубче, — відказав я. — Невже маєш Фрідлева за якось харцизяку, що причаївся у засідці в кущах, стріляє й промахується? Бери п’ять крон, я від цього не збіднію. А ти, як мені здається, потребуєш доброго харчування. Прибережи цього пугача для своєї бабусі. Придасться, якщо на неї нападуть розбишаки».
«Втім, ні, — сказав я згодом. — Дай сюди цю цяцьку. Візьму її».
«Докинь ще крону за патрони», — попросив він.
«Маєш її. А тепер іди собі», — відповів я.
Ой, придалася б зараз ця пукалка. Усе пішло б швидше й легше. Хай йому чорт. Колись крізь мої руки пройшли сотні кілограмів динаміту, а тепер мушу гинути на шнурку від цукрової голови!
Нізащо не пробачу я тобі, Калле Странд! Нізащо, хай навіть мені ноги повідгнивають, як ото Ісакові Фіну. Захворів, бо був дуже охочий до жінок. Ніколи в житті…
Фрідлев лютує й б’є великим кулаком
