Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
Тут починається ліс.
Хай йому чорт. Дуже погано копали канави при цій дорозі. Спотикаєшся об них, не знаєш, на котру ногу стати, коли йдеш собі помаленьку. Не бували люди у світі, то й нічого не знають. Нехай на Норрланд подивилися б.
Фрідлев витирає піт на лобі й силкується хоч щось розгледіти, але тут кромішня пітьма. Ліс стоїть перед ним, як стіна. Вдивляється в цю стіну. Щоб тебе чорти в пекло затягли, там я вже був. Ми стрічалися з Клементиною, були молоді. Молоді, чисті й порядні. Одна округа кінчається, друга починається. У кожній — поліцай. Як ото відповів Малий Улле, коли його спитали, що в торбах, спіймавши на крадіжці.
Фрідлев обертається й дивиться на шлях, яким прийшов. Або ж на темряву, якою пробрався. Далеко звідси станція. За два кілометри її добре видно. Тиша, тільки легкий вітерець повіває. На кожному кінці станції стоїть семафор і блимає, блимає, блимає.
Не дурний чоловік винайшов оцю блималку, думає Фрідлев. Машиністи орієнтуються, де вони. Пам’ятаю, як ми прокладали колію в Норрланді й її випробовував перший паровик. У нас були лампи з сирою нафтою. Погано світили, доводилося нам сигналити криком. А то ще ми клали на рейки колоди, і ті колоди значили, що цього тижня ми дійшли ось сюди, не далі. Хай пан інженер розпорядиться, щоб локомотив дав задній хід, бо нам треба оглянути цю ділянку. Таж Рим не за один день збудовано, як ми казали.
Фрідлев сів на краю канави. Риється в кишенях і знаходить кілька крихт тютюну. Спалахує сірник. Добряча була ота залізнична вітка, думає він. Якби вона не діяла, то не діяла б уся Державна прикордонна залізниця, а на ній же руду возять.
Ще один сірник, так принаймні знайдеш свою останню путь. Фрідлев сидить, спершись на дерево, притулившись до стовбура. Це ялина, тут неначе під дахом. Це ялина, з таких роблять телефонні стовпи. Для таких теж копають ями, у свій час. А тоді постають оті стовпи. «Це, Фрідлеве, — мовив Стульсіус, — культура, що верстає свій шлях прямо вперед, крізь пітьму». «Еге ж, — відказав я, — і ми всі мусимо йти цим шляхом. То ж не марниця, коли в Лулео ти можеш побалакати з кимсь у Кіруні. Той, хто таке придумав…»
Сиджу та й думаю, чи мають якесь майбутнє ці вузькоколійні паровози. Гадаю, що вони перекидаються на закрутах. На поворотах. А тим більше — на ухилах, як сказав Стульсіус. Подумати тільки, то ж залізо, а вага яка… Не те, що у дрезини. Та перевертається, коли навіть ширша, ніж довша. Досить цвяшка на рейці. Їй-бо. Хто бував у Норрланді й побачив дечого, той до всього звикне. І це був я…
Еге ж, не хто інший, як я, а Калле Странд лежав придушений. Якби тоді я був таким, як нині, то він так і зостався б лежати. «Ради Бога! — вереснув Калле, — обережно берися!» І я взявся, та так обережно, що всі зірки побачив, ще більше, ніж на небі. «Тобі, Фрідлеве, — сказав він, — належить віддячитися». Так, і було за що, я гадаю. А як він перестрашився… Їй-бо, я ніколи не бачив, щоб хтось так налякався. Якби тоді я був таким, як нині…
Та я все одно взявся б двигати. Що ж робити, коли нас тільки двоє, а один лежить під дрезиною, навантаженою камінням? Досить їй ще трішки посунутися — і по Калле тільки мокре місце залишиться. Не здобудешся на те, щоб покинути його. Якби я був тоді такий, як сьогодні… Хоч я й не знав, про що думає Калле Странд. Якщо він про щось взагалі думав.
Ось іще один поїзд. Аж ніяк не скажеш, що Смоланд у такій далекій глушині. Як на того, що трохи побачив у житті… Гудуть і їдуть, гудуть і їдуть, як у чорта в пеклі. Рух — немов на стокгольмському вокзалі… І як тільки Калле Странд зміг так вчинити…
Клементина… її я ще можу зрозуміти. Одинока, має поза сороківку й потребує мужчини до ліжка. Не скажу ані слова злого. Але щоб Калле Странд пішов на таке… Та він же набагато молодший, ніж вона.
Фрідлев товче широкими плечима об стовбур, важкі віти шмагають по лиці… Однак випало б гірше, якби це була не ялина. Сосна — зовсім інша річ. У цих краях і не відають, до чого придасться добряча сосна. Вони ж ніколи не бували в Норрланді й не бачили світу. Щоправда, не скажеш, що тут у Смоланді тільки лісочки та гайочки…
Якби ж то Клементина хоч писала. Я б тоді міг стати десятником і заробляти добру копійку. Але треба було зважати на те, що син Юганссона потребує доброї платні, бо ця пенсійка, яку дали батькові, коли той осліп, — це ж сльози, а не гроші. Якби Клементина обмовилася хоч словом, я б нічого не мав проти, клянуся всім найсвятішим. Відповів би їй тоді: гаразд, раз так, то знай, що я не з тих, які заступають комусь дорогу до щастя. Та вона мовчала, тримала писок на замку й дозволяла мені вірити! Я гадав, що Клементина могла б сказати щиро: у мене зі Страндом так і так склалося. Гадав, а тепер ось знаю… Мовчала й дозволяла мені вірити.
Загалом узявши, Калле Странд — боягузливий мерзотник. Завжди такий був.
А ці поїзди мені до печінок допікають. Досить уже самого семафора. Служить для безпеки, як ото Стульсіус пояснив. Коли світить рівно, то й не помічаєш його. А коли блимає й блимає, коли раз світло, а раз пітьма, тоді раз сліпаєш, а раз осліплюєшся. І сидиш ось тут.
Ніколи б не подумав я такого про Клементину. Ми сиділи з нею на цьому пагорбі. Тут вона сиділа й з Калле Страндом, коли він, повернувшись додому, став ходити до неї на зальоти. У мій час не ходило так багато потягів. Люди не звикли до залізниці й не мали потреби їздити. Як і в Норрланді, хоч, звичайно,
