Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

Понурив голову і мовчав. Могла тепер перейти до атаки, могла йому кидати докорами в лице, прибити до землі, знівечити. Не хотіла. Жалувала його. Відчув це, і йому зробилось жаль Ганни. Здивувався, як він міг бути таким жорстоким. Це ж дикість — знущатися над людиною, і то саме в цей момент, коли вона дала тобі доказ своєї любові.

Притулив її руки до уст.

— Не гнівайся на мене, Ганно. Я сам не знаю, що мені таке. Важко! Ходжу, мов по кораблі, котрим хитає буря. Всьо колишеться, зривається і летить у безвість. Жаль того світу, що валиться. По нім прийде другий, може, й кращий, так все-таки тамтого жаль, бо ми свою цеглину доклали до нього, у ньому частина нашої душі. Лихий я сам на себе за той жаль, котрому піддаюся. Лихий на себе і на вас, на жінок.

— А при чім же тут ми?

— Яке їхало, таке здибало, які жінки, такі й ми. Ви дітей приводите на світ, виховуєте їх.

— А ви їх вбиваєте, розкидаєте їх голови буйні від одного моря до другого, від гір до гір.

— Самі вони кидають собою, яку у падачці, а на нас тільки відповідальність паде, бо ми — провідники народу! А які ми тау провідники, Ганно? То тільки так здалеку і збоку здається, а всередині інакше. Як зірветься бурун, — його сила, не наша. Не раз я у боях бував, знаю. Невже ж був такий вожд, щоб не бажав побіди? А бажав, так значиться, і все своє уміння, всі свої сили туди поклав, щоб побідити. А тут тобі один курінь, часом одна чета не сповнить приказу, і побілу лихий взяв. Хтось завинив, а на тебе відповідальність паде. Особливо в нас, бо в нас послуху нема, в нас що голова — то розум, і один від другого мудріший. От і тепер. Морока з королем. Гадали ми, що він, діставши кілька тисяч свіжого чоловіка і наситивши своїх голодних шведів, гураганом на відбій Батуринові понесеться. А під ним хоч огонь пали. Раком до Батурина лізе. Мабуть, якісь свої плани має. Може, вони й добрі, та не для нас. Його армії відпочинку треба, а нам під ногами земля горить. От воно як.

— Так принаглюйте. його, Батурин у великій потребі, Бог вість що з ним!

— Принаглюйте! Легко сказать. Коли б він бачив, що наше військо нечисленне, але духом сильне, то, може б, і числився з нами, а так…

— Або що? — спитала тривожно.

— Те, що жінки не виховали своїх дітей у великій любові до власної землі, не влили в їх серця бажання власної волі, котра може бути тільки у власній державі, більш нічого, тільки те. І тепер «єден до саса, а другі до ляса…».

— Ще? — аж крикнула з тривоги.

— Переходять до Петра, — доповів глухо Войнаровський.

— До Петра, — повторила, мов за мамою дитина. — До Петра переходять?

Войнаровський підсунув їй крісло. Сіла.

— Пе-ре-хо-дять, — лебеділа.

— Так, переходять, Ганно. Старшини, а за ними й козаки, і не буде нам щастя, поки не виросте таке покоління, що про перехід навіть подумать не посміє, поки не виросте покоління сміливе, веселе, для котрого бажання буде законом, котре схоче бажати і вмітиме постояти за здійснення своїх бажань. Ви того не вміли. А бачиш, тая дівчина чорноока, тая вихрестка, що до Мручкового осавула прилипла, вміє; вона любить, хоче щасливою бути і буде. Побачиш, що буде.

— Дай їй, Боже, — відповіла Ганна, вдивляючись у вікно, крізь котре видно було дерева, срібнопухим інеєм укриті. Як духи, як видива, майоріли вони на сірому небі, і весь світ виглядав Ганні, ніби якесь видиво того світа, що прийде колись, коли вже нас не буде.

І буде він, як казка, казка майбутніх днів. І не буде в ньому тієї кривди, тієї зневаги, отсього понівечення краси, отсеї наруги над людиною, які тепер завелись повсюду. А будуть ті люди такі якісь інші, такі якісь гарні, як оці дерева, срібнопухим інеєм покриті…

Втомлена дорогою, розбурхана розмовою з Андрієм, піддавалася чарівній принаді цих привабливих думок, пускала руки по собі, як птаха притомлені крила, кидалася на хвилі думок, — несіть мене… Аж нараз на виднокрузі ніби хтось небо мечем перерізав. Блиснула червона смуга, і білі дерева стали багровіти, багрою обливалася уся комната.

— Пора мені! — промовила Ганна, встаючи і позіхаючи після недоспаної ночі.

— Куди? — спитав Войнаровський.

— Це вже моє діло. Не буду ж я тут королівського змилування ждати… Не бійся, — заспокоювала його, — до Петра не перейду. Ласки, якою він обласкав родину покійного Кочубея, не прийму.

— Так куди ж ти тоді підеш?

— Туди, де Мотря, мати, де мої молоді літа, — у Батурин!

— Ти збожеволіла, Ганно! — відповів різко Войнаровський. — Кругом москалі, як вовки, як шакали, снуються, я не пущу тебе!

— Так ходи зі мною. Ходи! Або переб'ємося разом, або…

Не доповіла,

— Ні, ні, так не можна. Так годі. Треба усім нам іти вкупі, як не зі шведами, так з гетьманом, під його бунчуком. Говорячи це, думав. Думав, як відтягнути Кочубеєву доньку від її божевільного наміру.

— Ганнусенько, ти не підеш. Я того не хочу. Ти останешся. За годинку побачишся з дядьком, розкажеш йому про Бвтурин. Я певний, що твоє оповідання рішить. Він піде, не оглядаючися, на шведів. Піде на побіду або на певну смерть. А ми з ним.

Вдивилася, ніби не вірила, що балакає щиро.

— За годину? Так я за годину приїду.

Тепер він їй не вірив.

— Куди ж бо ти? Посидь краще в мене, ти здорожена, продрогла.