Кімната - Емма Донохью
— Двох? Ви маєте на увазі себе і свого...
Ма кам’яніє на обличчі:
— Я маю на увазі себе та Джека.
— А-а.
— Ми все робили разом.
— Як мило... Дозвольте запитати, я знаю, ви навчили його молитися Ісусові. Питання віри для вас дуже важливі?
— Це... частина того, чого я мала навчити Джека.
— І ще, чи правильно я зрозуміла, що телевізор допомагав вам розвіювати нудьгу?
— Мені ніколи не було нудно з Джеком, — відповідає Ма. — Як і йому зі мною, гадаю.
— Прекрасно. І ось ви зробили те, що деяким фахівцям видається дуже дивним. Ви надумали сказати Джекові, що його світ, завбільшки одинадцять на одинадцять футів, і все, що він бачить у телевізорі або про що дізнається з купки книжок, — це просто фантазія. Чи відчували ви докори сумління за те, що дурили його?
Вигляд у Ма аж ніяк не приязний.
— А що, на вашу думку, я мала йому сказати? Гей, за межами нашої кімнати є світ, повний утіх, але ти його ніколи не побачиш?
Жінка смокче губу.
— Я впевнена, що всі наші телеглядачі знають захопливі подробиці вашого порятунку...
— Втечі, — виправляє її Ма й усміхається мені.
Я чудуюся з цього й широко всміхаюся їй у відповідь, але вона вже не дивиться на мене.
— Втечі, так, ваша правда, й арешту... е-е-е... гаданого викрадача. А вам не спадало на думку, що роками цей чоловік дбав — на якомусь примітивному людському рівні, навіть у збоченій формі — про свого сина?
Очі Ма звужуються.
— Джек — тільки мій син, і більше нічий.
— Це так, у реальному розумінні, — каже жінка. — Я лише хотіла спитати, як, на вашу думку, генетичний, біологічний зв’язок?..
— Не було ніякого зв’язку, — цідить Ма крізь зуби.
— А коли ви дивитеся на Джека, чи не здається вам, що він скидається на свого причинця?
Очі Ма звужуються ще більше.
— Він схожий тільки на самого себе і ні на кого більше.
— М-м-м, — мугикає телевізійниця. — А тепер, коли ви думаєте про вашого викрадача, вас розбирає ненависть? — Якусь мить вона чекає відповіді, а тоді докидає: — Чи не здається вам, що, побачивши його на суді, ви зможете все простити?
Рот Ма кривиться.
— Тепер це не головне, — каже вона. — Я намагаюся думати про нього якомога менше.
— Чи усвідомлюєте ви, що для багатьох людей стали своєрідною провідною зорею, символом?
— А-а-а, чим, перепрошую?
— Символом надії, — усміхається жінка. — Тільки-но ми повідомили, що хочемо взяти у вас інтерв’ю, глядачі заходилися телефонувати нам, надсилати електронні листи, есемески, називаючи вас янголом, талісманом доброти...
Ма морщить обличчя:
— Я лише зуміла вижити і добряче попотіла, щоб виростити Джека. Ще й як попотіла!
— Ви дуже скромна.
— Насправді я страшенно роздратована.
Пишноволоса жінка двічі моргає.
— Ця вся ґречність!.. Я не свята, — говорить Ма все голосніше. — Я хочу, щоб до нас припинили ставитися так, ніби ми єдині, хто зіткнувся у своєму житті з чимось жахливим. Я знайшла в Інтернеті такі страшні історії, що в них годі повірити.
— Інші випадки, схожі на ваш?
— Атож. І не тільки... Звісно, коли я прокинулася в тій повітці, мені здалося, що ніхто ніколи не зазнавав такого жаху. Але річ у тому, що рабство винайшли не вчора. А щодо самотнього ув’язнення — чи відомо вам, що в Америці більш як двадцять п’ять тисяч людей відбувають кару в опрічних камерах? Дехто пробув там уже понад двадцять років. — Ма показує рукою на пишноволосу жінку. — Що ж до дітей, то є притулки, де сироти сплять уп’ятьох в одній колисці, а пипки до їхніх ротів приклеюють скотчем. Декого з дітей щодня ґвалтують татусі. Є й такі, що сидять у тюрмах і тчуть килими, аж поки зовсім осліпнуть...
Западає цілковита тиша. Потім жінка каже:
— Ваш гіркий досвід навчив вас... е-е-е... спочувати стражденним дітям у світі.
— Не тільки дітям, — озивається Ма. — Люди страждають від різних форм позбавлення волі.
Телевізійниця прокашлюється й перебігає очима свої записи.
— Ви сказали, що добряче попотіли, щоб виховати Джека, але ж цю роботу ще не закінчено. Зате тепер вам допомагатиме ваша сім’я і багато фахівців.
— Насправді тепер мені незрівнянно важче, — каже Ма, спустивши очі. — Коли весь наш світ уміщувався в квадрат одинадцять на одинадцять, його було легше контролювати. Тепер Джека лякає багато речей. І я просто скаженію, коли в медіях його називають виродком, савантом або просто дикуном. Це слово...
— Ну, він дуже особливий хлопчик.
Ма знизує плечима:
— Він лише провів перші п’ять років свого життя в дивному місці — от і все.
— Вам не здається, що це важке випробування сформувало чи, сказати б точніше, понівечило його характер?
— Для Джека це не було випробуванням. Це був звичний лад життя. Хоч, може, й ваша правда, але ми всі чимось понівечені.
— Він, безперечно, велетенськими кроками наближається до одужання, — каже пишноволоса жінка. — Отже, ви допіру сказали, що в умовах ув’язнення вам було легше контролювати Джека...
— Ні, не Джека, а все довкола.
— Ви, певно, відчуваєте майже патологічне прагнення — цілком зрозуміле — оберігати свого сина від зовнішнього світу.
— Авжеж, це зветься материнство, — мало не гарчить Ма.
— Може, ви якоюсь мірою відчуваєте ностальгію за своїм ув’язненням?
Ма повертається до Морріса:
— Їй можна ставити такі дурні запитання?
Пишноволоса жінка простягає руку, і якась особа вкладає в неї пляшку з водою. Телевізійниця відпиває ковток.
Лікар Клей підносить руку вгору:
— Коли дозволите... Гадаю, ми всі розуміємо, що моя пацієнтка дійшла до межі. Точніше, вже перетнула її.
— Якщо вам потрібна перерва, ми поновимо запис пізніше, — каже жінка до Ма.
Ма хитає головою:
— Покінчімо вже з цим.
— Добре, — каже жінка, розплившись у штучній усмішці, наче робот. — З вашого дозволу, я б хотіла повернутися до одного питання. Коли народився Джек, — це цікавить деяких наших телеглядачів, — чи не виникало у вас хоч на мить бажання...
— Задавити його подушкою, чи що?
Ма говорить про мене? Але ж подушки потрібні, щоб спати на них.
Жінка
