Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Ні в мене, ні в Гассана навіть лоби не мокріли, коли ми пішки піднімалися на пагорб, розташований трохи північніше від батькового дому. Гасали один за одним на вершині або сиділи на гребені схилу, з якого відкривався чудовий краєвид на далекий аеропорт. Дивились, як злітають та приземляються літаки. А потім знову зривалися бігати.

Тепер же, доки я видерся на той крутий пагорб, дихання моє стало уривчастим, з кожним вдихом я ніби вогонь ковтав. Піт цівками стікав по обличчю. Мусив зупинитися, щоб відсапатись і перечекати кольку в боці. Тоді подався шукати закинутий цвинтар. Знайшов його доволі швидко — він нікуди не подівся, як і старе гранатове дерево.

Я прихилився до сірого кам’яного входу до цвинтаря, на якому Гассан поховав свою матір. Старих металевих воріт, які давно злетіли з завіс, уже не було, а надгробки ледве виднілися поміж густими заростями бур’яну, що захопив тут усю територію. На низькому мурі, що оточував цвинтар, сиділа пара ворон.

У листі Гассан написав, що гранат роками не плодоносив. І дивлячись на це зачахле безлисте дерево, я мав сумнів, що воно колись іще оживе. Стояв під гранатом і пригадував, як ми безліч разів на нього видряпувалися, вмощувалися на гілках і теліпали ногами. Сонячне проміння струменіло крізь листя і вигравало на наших обличчях мозаїкою світла й тіні... І враз у роті в мене виник терпкий присмак граната.

Я сів навпочіпки і провів руками по стовбуру. Ось воно — те, що я шукав! Слова стерлися, майже зникли, але їх ще можна було відчути: «Алі та Гассан — султани Кабула». Я обмацав пальцями контури кожної літери. Повитягав дрібні шматочки кори з крихітних шпарин. Потім умостився, схрестивши ноги, під деревом і дивився в південному керунку на місто свого дитинства.

За тих часів понад мурами біля всіх будинків здіймалися дерева. Небо було широким і блакитним, а на сонці мерехтіла, сохнучи, білизна. Якщо уважно прислухатися, то можна було навіть почути вигуки продавця фруктів, який ішов з віслюком по району Вазір-Акбар-Хан: «Вишні! Абрикоси! Виноград!». А раннім вечором сюди долинав азан — заклик муедзина з мечеті в Шарі-Нау...

Пролунав сигнал клаксона, Фарід уже махав мені. Час іти.

Ми знову рушили на південь до площі Пуштуністан. Проминули ще кілька червоних пікапів, у кабіни яких понапихалися озброєні бородаті молодики. І щоразу Фарід тихенько лаявся.

Я винайняв кімнату в невеликому готелі поблизу площі. За стійкою адміністратора стояв худорлявий чоловік в окулярах, і його обліпило трійко дівчаток в однакових чорних сукенках і білих шалях. З мене взяли 75 доларів — нечувану суму, зважаючи на занедбаність закладу, але мені було байдуже. Здирати з людей гроші, щоб купити пляжний будинок на Гаваях, — це одне, а от на прогодування дітей — зовсім інше.

У номері не було гарячої води, а в тріснутому унітазі вода взагалі не зливалася. Стояло тільки одне залізне ліжко з обдертим матрацом та пошарпаною ковдрою, а ще дерев’яний стілець у кутку. Розбите вікно виходило на площу, проте скло в ньому ніхто не збирався міняти. Поставивши валізу, я помітив засохлу пляму крові на стіні за ліжком.

Я дав Фаріду трохи грошей, і той подався роздобути їжі. Повернувся з чотирма шампурами гарячого кебабу, свіжим нааном і мискою білого рису. Ми сиділи на ліжку і натхненно поглинали харчі. Принаймні одне в Кабулі не змінилося: кебаб був такий самий соковитий і смачний, як у дитинстві.

Увечері я вклався спати в ліжку, а Фарід ліг на підлогу, загорнувшись у другу ковдру, за яку власник готелю стягнув з мене додаткову платню. У кімнаті не було ніякого освітлення, крім місячних променів, які струменіли крізь розбите вікно. Фарід сказав, що власник готелю жалівся йому: Кабул уже два дні без електрики, а його генератор зламаний. Ми трохи побалакали. Фарід розповів, що ріс у Мазарі-Шаріфі та в Джелалабаді. Розповів про своє життя невдовзі після того, як вони з батьком долучилися до джихаду і воювали проти шураві в долині Панджшер. Там їх узяли в облогу, вони залишилися без їжі і мусили ловити сарану, щоб не вмерти з голоду. Він розповів і про день, коли під час кулеметного обстрілу з гелікоптера загинув його батько, і про день, коли його доньки підірвалися на протипіхотній міні. Розпитував мене про Америку. Я сказав, що в Америці можна зайти в першу-ліпшу продуктову крамницю, і там буде п’ятнадцять чи двадцять різновидів круп — вибирай, яку заманеться. Ягнятина там завжди свіжа, молоко холодне, фрукти розмаїті, а вода чиста. У кожній оселі є телевізор, до кожного телевізора — пульт, а як забажаєш, то можна придбати й супутникову антену, що ловить близько п’яти сотень каналів.

— П’ять сотень?! — вигукнув Фарід.

— Так, п’ять сотень.

Ми ненадовго замовкли. І коли я вже подумав, що Фарід заснув, він захихотів:

— Ага, а ти чув, що зробив мулла Насреддін, коли його донька повернулася додому і поскаржилася, що її побив чоловік?

Я відчув, як Фарід усміхається в темряві, та й мої губи вже складалися в усмішку. Нема у світі такого афганця, який не знав би бодай кількох анекдотів про пихатого муллу!

— І що ж?

— Він теж побив її, а тоді відіслав назад, щоб вона переказала чоловікові: якщо він буде бити його доньку, тоді Насреддін битиме його дружину.

Я засміявся. Почасти з анекдоту, почасти з того, що афганський гумор залишився незмінним. Десь тривали війни, винайшли інтернет, робот проїхався поверхнею Марса — а в Афганістані й досі розповідали анекдоти про муллу Насреддіна.

— А ти чув про те, як мулла Насреддін закинув на плечі важкий мішок і їхав верхи на своєму віслюку? — запитав я.

— Ні.

— Перехожі з вулиці запитали його, чому ж він не покладе мішок на спину віслюкові. А Насреддін відповів: «Це було б жорстоко — я й так затяжкий для бідолашної тварини».

Ми обмінювалися жартами про Насреддіна, доки позгадували всі, а тоді знову замовкли.

— Аміре-ага? — озвався Фарід, коли я вже майже заснув.

— Що?

— Чому ти сюди приїхав? Тобто чому ти насправді сюди приїхав?

— Я ж уже казав.

— Заради хлопця?

— Заради хлопця.

Фарід завовтузився на підлозі.

— У це важко повірити.

— Іноді я й сам не надто вірю, що я тут.

— Ні... Я мав на увазі,