Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Сім днів вів Сірак перське військо сакськими степами. І чимдалі вів, тим гіршими ставали степи, зникали трави, не чути було вже голосів птахів, не видко було звіра… Починалася пустеля, а Сірак все вів і вів персів та запевняв, що ось-ось вони дійдуть до саків і він нарешті відомстить їм, як вони того заслуговують.
– У тім краї, де вони ховаються, багато води, а трави сягають коневі по черево, – запевняв перебіжчик, а перси, дивлячись на його понівечене обличчя, що все ще не гоїлось, – вірили йому. І покірно йшли за ним.
А на восьмий день Сірак завів їх у безводну пустелю, де все було мертвим. Пісок і пісок. Та спопеляюче сонце вгорі…
І Дарій все зрозумів, і з його обличчя ніби спала машкара.
А Сірак реготав…
Спершу перси подумали, що то з ним таке скоїлося від сонця, бо самі ледве трималися на конях, а коні їхні ледве йшли, а потім збагнули, – ой, не те…
– Ха-ха-ха!!! – реготав Сірак і тримався так, наче все перське військо було в його кулаці. – Я завів вас туди, звідки немає виходу. Шукайте тепер самі саків! Я відвів від них біду, і мій народ мене ніколи не забуде.
– Хто тобі відрізав вуха і вирвав ніздрі? – запитав його Дарій.
– Сам! – вигукнув Сірак і на очах у царя ніби виростав, ставав вищим, грізним, нездоланним. – Сам!.. Щоб ви, перси, мені повірили.
Дарій ще запитав, а яка йому з того вигода?
– О, дуже велика! – вигукував Сірак так, наче був уже безсмертним і наче смерть була над ним не владна. – Я врятував свій народ, а за це мене діти ніколи не забудуть. І діти, і діти дітей мене пам'ятатимуть. А ще наші царі поклялися:
якщо я відведу персів, то всі мої нащадки матимуть вигоди. Мій рід прославиться, і саки мене ніколи не забудуть. А ви, перси, загинете у цих пісках, і ваші білі кості…
Сіраку відрубали голову, і жодне слово більше не вилетіло з його рота. Голову наштрикнули на спис, а спис устромили древком у пісок. Та дивитися на ту голову не було охочих – перси відводили од неї погляди, бо здавалося, що голова Сірака і на наконечнику списа глузує з них…
У війську зчинилася паніка.
Ні води, ні їжі, ні паші для коней.
Ні доріг…
Всюди пустеля й пустеля, на всі чотири сторони світу пустеля. Куди йти, яким краєм повертатися – того ніхто не знав. Про саків уже й не згадували – ні цар, ні його полководці. Тільки б вирватись звідси, тільки б ноги винести. Царю ні голод, ні спрага поки що не загрожували, для нього тримали запас їжі й води. Але військо тануло, і те видовище було жахливим. Дарій відчув, що він потрапив у пастку. Треба було щось діяти, діяти і діяти, доки є ще час. Але що діяти – він не знав і виходу не бачив. У відчаї він піднявся на високий бархан, поклав на пісок скіпетр, тіару та діадему і став молитися, прохаючи у богів води… Молився він гаряче, але сам мало вірив у ту молитву, бо добре знав пустелю… Він молився до настання темряви, молився, бо не хотів повертатися у табір, де лежало його військо з пересохлими ротами… І боги його почули: вночі над пустелею пішов дощ. І всі повірили у чудо. То сам Ахурамазда[24] порятував перське військо. Злий Ангро-Манью завів його, але Ахурамазда порятував… Військо запаслося водою, і, довго попоблукавши пісками, вони таки вибралися з тієї пустелі і дійшли до ріки Бактри…
О, він, Дарій, добре знав, хто такі саки!
І тепер, слухаючи Артабана, він, при згадці про саків, скреготів зубами. Недарма ж слово «сак» означає перською мовою – «мужній муж». Недарма, виходить.
Ніби читаючи думки царя, Артабан казав далі:
– Саки відважні й хоробрі. І ті, що за Яксартом, і ті, до яких ти збираєшся йти, що за Борисфеном. Вони є найпідступнішими з усіх людей. Бо скіфи то є Айшма – втілення хижацтва і розбою! Такими їх створив Ангро-Манью, такими вони й залишаться назавжди.
Дарій мовчав. Мовчав, хоча й міг нагадати Артабану сорок восьмий фаргард Ясни, вірш сьомий, де сказано: «Айшму треба приборкувати». А він і йде за Борисфен, щоб приборкати Айшну і знищити темне царство Ангро-Манью, царство злих скаїті. Не знищ їх, вони знову прийдуть у Мідію, як уже колись приходили. А тому від них лиха не обберешся.
Але цих його думок Артабан не знав, а тому так далі казав:
– Чи варто царю царів ганятися пустелею за дикими кочовиками на прудких конях? У них немає городищ, які можна було б узяти. Підкоряти кочовиків – все одно, що, догнавши вітер, схопити його рукою. Скіфи за Борисфеном такі ж, як і їхні брати за Яксартом. То чи варто царю царів до них іти?
«Варто!..» – хотілося вигукнути Дарію, вигукнути в лице Артабану, але він мовчав. Бо не любив говорити про те, що й так усім відомо. Хто-хто, а Артабан знає, що саків він таки підкорив. На третє літо після того нещасливого походу, коли його військо завів Сірак у пустелю. На третє літо він знову пішов за Согд, до берегів Яксарту. І саки змушені були визнати його за свого царя. І він, Дарій, велів на камені вибити:
«Говорить Дарій-цар: ця держава, якою я володію, починається від саків, які за Согдом…»
А на скелі Бехістун, що здіймається над дорогою, яка з'єднує Дворіччя з Персією, між Керманшахом і Хамадраном, про саків такі є слова, навічно викарбувані в камені:
«Після цього я подався з військом у країну Сака, проти саків, які носять гостроверхі шапки… Я підійшов до ріки, я переправився на плотах. Після цього я розбив саків наголову. Ватажка їхнього, на ймення Скунх, схопили і привели до мене. Тоді я зробив ватагом іншого над ними, як було моє бажання. Після цього країна стала моєю.
Говорить Дарій-цар: ті саки були невірними і не шанували Ахурамазду. Я ж шанував Ахурамазду. З волі Ахурамазди я вчинив з ними, як хотів…»
А боязливий Артабан не радив йому йти походом на саків, котрі кочують між ріками Істром і Борисфеном.
Дарій пам'ятав, що Артабан – син Віштаспа.
Дарій пам'ятав, що він теж син Віштаспа, і Артабан – його рідний брат. І тому помилував Артабана, іншому ж
