Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
На золотім поясі його висить акінак у золотих піхвах, два особистих його зброєносці стоять позад нього: один тримає царський лук із сагайдаком, обкладеним золотими бляшками, другий – царського списа, до древка якого приторочений кінський хвіст.
Скіфи дуже поважають свого владику за його мудрість, за просту, не чванькувату вдачу. Іданфірс хоч і цар, але все може робити, що робить простий скіф чи звичайний пастух: кобилицю здоїти і кумис збити, дикого коня волосяним повальцем спинити і вкоськати його, табуни вміє пасти, юрту поставити й зібрати і, звичайно ж, незгірш них луком володіє, і жадібна до ворожої крові царська його стріла не знає промаху.
Іданфірс – не просто скіф із саїв, він походить із роду самого Спаргапіфа, царя, котрий після дев'яностолітнього блукання скіфів у Малій Азії повернув їх у степи до Борисфену. Давно то було, а скіфи й досі шанують Спаргапіфа, котрий першим сказав: «Скіфи!.. Годі нам блукати чужими мідійськими краями, повертаймося у свої степи, де голуба вода Арпоксаю чекає на нас, де сходить наше сонце, наш славний Колаксай!..»
А дідом Іданфірса був цар Гнур – теж мудрий і несхибний владика Золотої Вуздечки Скіфії. Він утвердив владу саїв над усіма скіфськими племенами і родами, обіклав їх даниною, а непокірних знищив. І звідтоді усі скіфські роди і племена слухаються саїв, яким на роду написано бути царськими, владиками усіх скіфів.
У Гнура було чотири дружини, три сколотки, а одна – чужачка, еллінка. Вона й народила Гнуру двох синів: Савлія та Анахарсіса. Від однієї матері сини, та не однакові вони були. Савлій вдався таким гоноровитим, що тільки про себе й говорив, тільки собою й пишався. За його ж власним словом виходило, що, як царський син, він був найдостойніший: і стрілець із лука найцілкіший, і вершник неперевершений, і акінак його найславетніший, і зір у нього найгостріший, а розум – найкмітливіший. Отож вважав він себе найзнатнішим скіфом, а все скіфське він вважав найліпшим, як чуже – найгіршим.
Ось тільки псувала йому настрій згадка, що його рідна мати не сколотка, а чужачка, еллінка. Що батько цар – то добре, Савлій в іншого батька, не царя, просто і народитися не міг, а ось що мати… При згадці про матір Савлій кривив тонкі губи, і зла тінь пробігала по його гострому, завжди похмурому обличчі. Він навіть забороняв матері звертатися до нього на своїй, еллінській, мові.
– Є мова скіфська, – казав він, – то інших мов мені й не треба. Про мене, що вони є, що їх немає.
– Ох, царський сину мій… – тільки й зітхала мати.
– А для чого вони, інші мови, коли є скіфська? – дивувався Савлій. – Все, що найкраще, маємо ми, скіфи. І цього нам досить.
Підрісши, він став цуратися матері, обминав її шатро. Мати тихо плакала, але дорікнути неповагою своєму синові вже побоювалась. А якось Савлій так і сказав:
– Такого, як я, мусила народити інша мати, сколотка, а не якась там еллінка!
І дарма брат його Анахарсіс, який знав мову не лише батька свого, а й матері своєї, казав брату, що діти не вибирають собі батьків, ні батьки дітей. Савлій своє гнув:
– Моя мати не сколотка, вона чужачка, а тому я не визнаю її за матір. Адже вона, чужачка, додала мені, скіфу, чужої крові, яку я ладен випустити із себе по краплині.
– Але ж твоя мати дала тобі життя, – казав йому Анахарсіс. – Вона тебе народила. Із тьми, із небуття, в білий світ тебе привела.
Савлій аж випростався, став ще вищим, лице ще більш загострилося, зробилося холодним і владним.
– Затям! Життя дав мені цар Гнур, скіф, а не якась там… А тобі життя, може, й чужачка дала, ось чому ти такий… чужий нам, не скіф.
Савлія, як старшого в роді, рада вождів та старійшин утвердила царем після смерті Гнура. Савлій був несхибним воїном і ревно оберігав скіфів від чужих впливів. «Хай скіфи повчають чужі племена, а не чужі племена будуть навчати скіфів, – любив він говорити. – Ми й без чужої науки уміємо стинати усім голови і хапати чуже добро!» А ще він любив походи, і за його царювання скіфи не злазили із сідел, їхні коні без угаву топтали чужі землі на сході, заході, на півдні і півночі скіфської землі.
А ось Анахарсіс зовсім не таким вдався. До зброї потягу не мав і в походи за здобиччю та рабами ніколи не ходив. За це його дуже не любив брат-цар. «Ти не чоловік, а жінка, якщо не хочеш тримати у своїх руках ясну зброю, як-то подобає тримати її чоловікові». Так зневажливо говорив Савлій про свого брата. Анахарсіс кохався у бесідах, бо дуже мудрим був, міг будь про що гарно говорити, і старі діди шанували царевича за розум ясний і кмітливий, за слово мудре і пізнання великі.
Одного разу сказав Анахарсіс брату своєму Савлію:
– Моя зброя не меч-акінак, а слово мудре, до бесіди гоже. І не для набігів на чужі землі я хочу сідлати коня, а для мандрівок по світу, щоб ще більше пізнати світ і людей, які його населяють. Відпусти мене, брате, у світ широкий мандрувати, хочу я у чужих країнах побувати, з тамтешніми мудрецями побесідувати.
– Як на мене, – одказав Савлій, – то все, що потрібно скіфові, є у скіфів. А коли і є щось таке у чужих племен, то скіфові воно не потрібне. Та коли ти хочеш світами поблукати, то їдь. Все одно із тебе ніякої користі немає і ні на що ти нездатний. Навіть людину не можеш убити, який же ти скіф?
І Савлій зневажливо сплюнув.
Але брата свого відпустив. Осідлав Анахарсіс коня і поїхав аж у Грецію. Спершу, правда, до моря, а далі, лишивши коня, поплив морем у чужі краї. І не одне літо він мандрував по Греції, і всі тамтешні мудреці дивувалися ясному розуму скіфського царевича та охоче із ним бесідували.
Це про нього, мандрівного скіфського філософа, сина скіфського царя Гнура, розповідає у своїй книзі «Про життя,
