Ініціація - Люко Дашвар
Тоді хто? Згадав погрози патріотичних «дресалівців»: може, розкрили його з Гіві хитрий план і пішли на випередження?
— І Герман, падло, казав: поки чужими хатами займатимешся, свою втратиш… — прошепотів. — І Тася сердилася. Казала: хоч знищ своє господарство, але житимемо в мене. У райцентрі.
Ошаленів. Підвівся. Стоїть, на Тасю дивиться.
Тася вийшла з «Ниви», в халатику, капцях на босу ногу, посунула до Перегуди.
— Ще з півгодини пожежників і поліцію чекати доведеться, Пашо. Але то нічого. Для нас важливо їх дочекатися. Треба, щоб усі до одного папірці були: щоб вони все тут обстежили і дали нам висновок про умисний підпал.
«Не Тася, — подумав Перегуда. — Хіба б так побивалася, якби сама все те зорганізувала? А вона бач як. Хвилюється».
— Де бабця поділася — зрозуміти не можу, — сказав тоскно.
Тася брівки звела, мить подумала.
— Знаю, де вона може бути!
— Ти знаєш? Оце так!
— Знаю, Пашо!
— І де?
— Герман її забрав, — сказала.
Перегуда вухам не повірив. Вирячився.
— От послухай, — заторохтіла Тася. — Герман — колега мій, із Києва. Він торік допомагав твоїй бабці угоду на купівлю хати на хуторі оформлювати. Носився з нею тоді, як з писаною торбою: «Наталю Іванівно, не переживайте. Якщо з часом передумаєте на хуторі жити, то я вам у місті інший варіант знайду». А сьогодні в Києві на семінарі я його перестріла і кажу: Германе, чуєш? Таку ти мені свиню підклав. А Герман: що за свиню, Тасю? А я йому: у мене тепер мужчина пристойний є, хочу, щоб він до мене переїхав, та тільки він — дуже вже совісний, бабцю твою собі на шию повісив. Ще потягне її з собою до мене. А воно мені треба? Кажу: допомагай. Знайди своїй бабці місце в будинку для літніх людей чи ще якийсь варіант.
— І він що?
— Та що. Сказав: не існує проблем, які не мають рішення. А ввечері… Коли ти щез, а я тебе все у вікно виглядала. Бачу: райцентром автівка Германова їде.
— Сьогодні?! Увечері?!
— За півгодини до того, як ти об’явився. Я ще здивувалася: невже одразу проблему вирішив? Та він такий, оперативний. Певно, змотався на хутір і забрав бабцю.
Перегуда завмер: коліщатка в голові закрутилися, гнів очі залив. «Так ти оперативний, Германе? Одразу проблеми вирішуєш? Пообіцяв, що не буде в мене хати, то вже і нема?! Так я ж теж твою хату знайти можу! Ще й як можу!»
— Тасю, — прохрипів. — Дочекайся поліції. І пожежників. Мені терміново в одне місце зганяти треба.
— Та куди? Здурів?
— Тасю! — підвищив голос. Метал задзвенів. — Дай мені свій мобільний! І покажи, де там є номер Германа. Він же є?
— Є, — простягнула чоловікові телефон. — Ти ж не станеш посеред ночі людину тривожити тільки задля того, аби взнати, як бабця почувається?
Перегуда вихопив у Тасі мобільний.
— Тасю, — сказав. — Я твого Германа на попіл розітру.
— Може, ще вб’єш через свою бабцю?! Та де таке побачиш! Хата згоріла, а йому бабця пече!
— Яка бабця?! Це падло тебе в Києві сьогодні лапало посеред білого дня! Я бачив! Просто на вулиці! На очах у всіх! — вигукнув уже з «Ниви».
На газ. Аж курява з димом перемішалися.
— Та що відбувається?! — закричала Тася «Ниві» услід. — Ти здурів?! Знайшов час для ревнощів! Якого біса я повинна стирчати тут сама?! У халаті! Капцях! І нових трусах! Я не хочу! Це нечесно!
А хто обіцяв, що буде чесно? Павло присягався, що в них із Тасею все по-людському буде, а не по-чесному.
Перегуді теж здавалося до біса нечесним усе, що відбулося з ним того нескінченного дня, та адекватних висновків не зробив: не зупинився хоч на хвильку, не переконав себе завмерти, забитися у кут, перечекати, осмислити довгий перелік причин, які навалилися на нього карколомними наслідками. Де там! Мчав далі шукати пригод на свою сраку, наче мало йому подій, іще хоче.
Гнав автівку на Київ, бачив: ось його надпотужна, швидша за космічний корабель «Нива» фатально-легко наздоганяє пердуху «Тойоту». Гігант Перегуда виходить із «Ниви», земля здригається від кожного його кроку. І Герман — крихітний, безпорадний, переляканий — теж здригається: тремтить, як холодець, скиглить, благає про пощаду. Та гігант забуває про милосердя, бо — чесно! Жити треба чесно! Хапає покидька Германа за шкірку, піднімає над землею на рівень звичайної п’ятиповерхівки, оголошує вирок, гарчить, мов грім: «Кара! Стара мудра жінка Наталя Іванівна Костомарова знала, що говорила. Час покарати тебе, мерзенне ти гниле створіння! Кара тобі! За те, що стару бабцю помирати викинув! Що спалив мою хату! Що Тасю лапав! Кара!» Та на етапі, коли гігант мав би обрати жахливий засіб покарання і оперативно реалізувати його, фантазії Перегуди ганебно гальмували, бо замість розіп’ятого, приміром, чи підвішеного за ногу до ліхтаря Германа перед очима плигали інші картинки: цинічні «дресалівці» верещали: «Московський ти гандон», Гіві ляскав Павла по плечу: «Доволі непогана пропозиція», злий Сашко Шовкопляс простягав пляшку: «Хильнеш моєї горілки? Чи тобі з усього мого тільки моя Галя до вподоби?» Перегуда знизував плечима, тягнувся до пляшки, та все навкруги раптом накривав їдкий дим зі згарища, і ось уже — нічого навкруги, тільки темна, непрозора порожнеча.
І шляху перед очима не видно.
— Та ні! — хитнув головою, намагаючись відігнати страшні видовища, в кермо вчепився, у темну трасу очима вп’явся. — Не вистачало мені ще в ДТП втрапити!
Дурні фантазії відступили. Напружився, зосередився: знайде в Києві Германа! Зателефонує з Тасиного мобільного, і хай тільки це падло не відповість на нічний дзвінок колежанки. Перегуда спитає адресу Германа. Скаже: Тася наказала терміново передати важливі документи. Герман вкаже точку своєї дислокації, вийде з дому, аби забрати документи, і тоді
