Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Радий бачити тебе цілим і неушкодженим, мій юний товаришу.

Вістанів голос долинав із темряви з-поза вогню, що тлів і димів, тож Едвін лише поступово розгледів воїнів силует на ліжниці з дерну.

— Воїне, вас важко поранено?

Коли Вістан сів, повільно присуваючись ближче до світла від вогню, Едвін побачив, що його обличчя, шию та плечі вкривав піт. Але руки, які воїн простягнув до вогню, тремтіли, наче від холоду.

— Рани — дріб’язкові. Та через них почалася гарячка. Спочатку було гірше, і я погано пам’ятаю, як дійшов сюди. Добрі ченці сказали, що прив’язали мене до спини кобили, і думаю, що я цілу дорогу белькотів собі щось під ніс, як і тоді в лісі, коли вдавав зі себе недоумкуватого з відвислою щелепою. А як ти, товаришу? Сподіваюся, ти не маєш інших ран, окрім тієї, якої зазнав раніше?

— Я при чудовому здоров’ї, воїне, та стою перед вами, згораючи від сорому. Товариш із мене нікудишній, адже я спав, поки ви боролися. Прокляніть мене і проженіть геть із очей, як я і заслужив...

— Едвіне, не поспішай. Може, минулої ночі ти мене й підвів, але незабаром я розповім, як ти зможеш загладити свою провину переді мною.

Воїн обережно опустив ноги на підлогу, простягнув руку й підкинув у вогонь дровиняку. Тоді Едвін побачив, що Вістанову ліву руку було туго перев’язано мішковиною, а на його обличчі збоку темнів великий синяк, від якого запливло око.

— Маєш рацію, — сказав Вістан, — коли я вперше зиркнув униз із вершечка вежі, що палахкотіла, і воза, який ми так ретельно підготували, там не виявилося, мені захотілося тебе проклясти. Навколо мене вже клубочився гарячий дим, а попереду чекав хіба що довгий політ до кам’яної землі. Прислухаючись до агонії моїх ворогів унизу, я замислився, чи варто мені повернутися до них і продовжити свою справу, навіть якщо тим часом ми разом із ними перетворюватимемося на попіл? Чи ліпше розбитися наодинці під нічним небом? Але, поки я вибирав рішення, віз усе-таки під’їхав, запряжений моєю власною кобилою, яку тягнув за вуздечку чернець.

Я навіть не обмірковував, чи чернець був мені друг чи ворог, а стрімголов стрибнув із тієї пічної горлянки. І, товаришу мій, варто визнати, що напередодні ми з тобою потрудилися на славу, бо я пірнув у сіно, мов у воду, ні на що не нахромившись. А прийшов до тями я на столі, й добрі ченці, віддані отцеві Джонасу, оточили мене зусібіч такою увагою, наче я був їхньою вечерею. Напевно, вже тоді мене охопила гарячка: чи то від ран, чи від сильного жару вежі, — бо ченці сказали, що їм довелося слухати мої марення, поки вони несли мене до отця Джонаса — від гріха подалі. Та якщо боги на нашому боці, то гарячка скоро мине і ми вирушимо закінчити те, що почали.

— Воїне, я все одно почуваю страшний сором. Навіть коли я прокинувся і побачив солдатів навколо вежі, то дозволив якимось чарам заволодіти мною і втік із монастиря слідом за тими літніми бритами. Я б і далі благав вас проклясти мене чи принаймні побити, але, якщо я правильно почув, у мене є спосіб спокутувати сором минулої ночі. Воїне, розкажіть — як, і я відразу кинуся виконувати будь-яке ваше завдання...

Ще коли він промовляв ці слова, материн голос уже кликав його, відлунюючи в маленькій хижі, тож Едвін навіть не був певен, чи дійсно сказав усе те вголос. Напевно, таки сказав, адже Вістан йому відповів:

— Мій юний товаришу, ти гадаєш, що я обрав тебе лише через твою відвагу? Ти сильний духом — це правда, та, якщо ми виконаємо це завдання і повернемося живими, я попіклуюся, щоби ти досягнув майстерності, яка зробить із тебе справжнього воїна. Проте наразі ти не загартоване лезо, а тільки брусок. Я обрав тебе, Едвіне, а не когось іншого тому, що побачив у тобі дар мисливця — до пари твоєму звитяжному духу. Володіти й одним, і другим — це велика рідкість.

— Як таке може бути, воїне? Я ж нічогісінько не тямлю в мисливстві.

— Навіть вовченя, яке смокче материне молоко, може на природі вловити запах здобичі. Гадаю, це — дар природи. Хай-но лише мине ця гарячка — і ми вирушимо далі в гори. І б’юсь об заклад: саме небо нашіптуватиме тобі, на яку стежку повернути, аж поки ми опинимося біля самого входу до лігва драконки.

— Воїне, боюся, ви вірите в те, чого насправді не існує. Ніхто з моїх родичів ніколи не хвалився такими вміннями, й ніхто не припускав, що їх матиму я. Навіть Стеффа, який розгледів мою душу воїна, ніколи не казав нічого подібного.

— Тоді нехай я буду єдиним, хто в це віритиме, юний товаришу. І ніколи не скажу, що ти хвалився чимось таким. Щойно мине гарячка, ми вирушимо до гір на сході, де, якщо вірити чуткам, і є лігвище Квериґ, і на кожній розвилці я йтиму слідом за тобою.

Саме тоді й почався обман. Едвін не планував його заздалегідь і не зрадів йому, коли, мов ельф із темного закутка, він просочився і став третім у їхньому товаристві. Мати продовжувала кликати: «Едвіне, знайди сили заради мене. Ти вже майже дорослий. Знайди сили і прийди порятуй мене». Урешті-решт саме бажання задобрити її в поєднанні з прагненням виправдатися перед воїном змусили його сказати:

— Цікаво, воїне. Зараз, коли ви про це заговорили, я якось відчуваю, як мене тягне до драконки. Це щось більш схоже на смак у вітрі, ніж на запах. Потрібно якнайшвидше вирушати, бо хтозна, як довго я його відчуватиму.

Варто було йому це сказати, як у нього в голові замерехтіли картини: ось він заходить до їхнього табору, заставши їх зненацька, поки вони сидять півколом і спостерігають, як його мати намагається вивільнитися. Тепер вони вже перетворилися на дорослих чоловіків — найімовірніше, бородатих та пузатих, — і вже нічого не залишилося від тих юнаків, котрі того дня з пихатим виглядом походжали їхнім селом. Величезні неотесані чоловіки, щойно схопившись за сокири, відразу побачать, що за Едвіном крокує воїн, і в їхніх очах з’явиться страх.

Але як же він зможе обманювати воїна — свого вчителя та чоловіка,