Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

ніколи. Бреннус тремтів зі страху та покликав би на допомогу, якби якісь залишки гордості не підказали йому, що такий вчинок назавжди заплямує його ганьбою, — тож ніхто з нас не промовив ані слова. А потому я пішов. Тож, Едвіне, як ти бачиш, між нами відбулось усе і не відбулося нічого. Я зрозумів, що мені варто втікати тієї ж таки ночі, а через те, що війна тоді вже скінчилась, охороняли фортецю не дуже пильно. Я тихенько шаснув повз вартових, ні з ким не попрощавшись, і незабаром опинився сам-один під місячним сяйвом — іще хлопчак, чиї дорогі серцю товариші залишилися позаду, чиїх родичів було вбито. І мені нічого було взяти зі собою в подорож, окрім відваги та нещодавно здобутої майстерності.

— Воїне, ви думаєте, що Бреннус досі полює за вами, тому що боїться вашої помсти за старі вчинки?

— Хтозна, які демони і що нашіптують на вухо тому телепневі. Тепер він великий лорд цих країв і сусідніх, але продовжує жити у страху перед будь-яким мандрівником-саксом, котрий проходить його землями. Може, він не раз підживлював у собі страх, який пережив тієї ночі, й тепер той засів у ньому, наче гігантський черв’як? Чи це дихання драконки змусило його забути про всі причини мене боятися, проте страх, ставши безіменним, зараз іще посилився? Торік одного воїна-сакса з болотного краю, мого доброго знайомого, вбили, коли він мирно їхав цими землями. Та я все одно у боргу перед лордом Бреннусом за урок, який він мені дав, адже, якби не він, я міг би досі вважати воїнів-бритів своїми братами. Що тебе турбує, мій юний товаришу? Ти переступаєш із ноги на ногу, наче тобі передалася моя гарячка.

— Пробачте, воїне. Просто мій мисливський інстинкт не дає мені всидіти на місці, я боюся загубити запах, а сонце вже майже встало...

— Ми вирушимо, щойно я зможу видертися на спину кобилі. Та дай мені ще трохи часу, товаришу, бо ж як нам виступити проти такого супротивника, як ця драконка, якщо моя гарячка не дозволяє мені й меча підняти?

Розділ одинадцятий

Він дуже хотів знайти острівець світла, щоби Беатрис зігрілася на сонці. Та, попри те, що протилежний берег річки купався в уранішніх променях, на їхньому боці так і залишалося тіняво й холодно. Аксель відчував, що тепер дружина спирається на нього під час ходи і щоразу сильніше тремтить. Він уже хотів було запропонувати влаштувати черговий привал, коли вони нарешті помітили за вербами дах, який виступав над водою. Їм знадобився час, аби впоратися з багнистим спуском до елінгу, і, коли вони ступили під його низьку арку, від півсутіні та плюскоту води відразу біля їхніх ніг Беатрис затремтіла ще сильніше. Вони пройшли далі вологою дощаною підлогою і побачили за піддашшям високу траву, очерет і широку річку. Потім у тіні ліворуч від них виріс чоловічий силует.

— Хто ви такі, друзі?

— Хай вам Бог помагає, пане, — привітався Аксель. — Пробачте, якщо ми вас розбудили. Ми лише втомлені мандрівники, котрі хочуть спуститися річкою до синового села.

На світло вийшов широкоплечий бородатий чоловік середнього віку, вдягнений у звірячі шкури, і пильно їх роздивився. Урешті, не без лагідності в голосі, він запитав:

— Ця пані нездужає?

— Вона просто втомилася, пане, і через те пройти решту шляху їй не до снаги. Ми сподівалися, що ви зможете позичити нам баржу чи маленький човен. Ми покладаємо великі надії на ваше добре серце, бо волею нещасного випадку ми нещодавно залишилися без своїх клунків, а отже, і без жодного шматка олова, щоби з вами розрахуватися. Бачу, пане, що зараз у вас на воді лишень один човен. Якщо дозволите ним скористатися, то я можу пообіцяти щонайменше доправити цілим і неушкодженим будь-який вантаж, який ви зможете нам довірити.

Човняр кинув погляд на човен, який плавно погойдувався під дахом, а потому знову подивився на Акселя.

— Друже, цей човен іще не скоро попливе рікою вниз, тому що я чекаю на свого напарника, котрий має привезти ячмінь, аби навантажити човен. Але я бачу, що ви обоє втомилися та що з вами нещодавно трапилася якась біда. Тож дозвольте мені дещо запропонувати. Погляньте туди, друзі. Бачите ті кошики?

— Кошики, пане?

— На вигляд вони, може, й ненадійні, зате добре тримаються на воді й витримають вашу вагу. Щоправда, потрібно буде сісти кожному в окремий кошик. Ми часто кладемо в них мішки зі зерном, а часом і заколену свиню, потому прив’язуємо їх до човна — і так вони без пригод пливуть навіть бурхливою річкою. А сьогодні, як бачите, річка спокійна, тому вам нічого хвилюватися...

— Ви добрі до нас, пане. Та чи нема у вас кошика, в який помістилися би ми обоє?

— Друзі, ви повинні сісти в різні кошики, бо інакше, боюся, можете піти на дно. Та я охоче зв’яжу їх докупи — і вийде майже те саме, що й один. Коли нижче за течією на цьому ж березі ви побачите такий самий елінг — знайте, що ви вже прибули. Залиште кошики там, але міцно прив’яжіть.

— Акселю, — прошепотіла Беатрис, — не роз’єднуймося. Ходімо вже ліпше пішки, але разом, навіть якщо ми і просуватимемося повільно.

— Принцесо, йти пішки нам уже не до снаги. Нам обом потрібно зігрітись і поїсти, а річка швидко принесе нас до сина, де він нас гостинно зустріне.

— Будь ласка, Акселю. Я не хочу, щоби ми роз’єднувались.

— Але цей добрий чоловік обіцяє зв’язати наші кошики, і це буде майже те саме, якби ми йшли попід руки.

Він повернувся до човняра і сказав:

— Дякуємо вам, пане. Ми приймаємо вашу пропозицію. Будь ласка, зв’яжіть кошики якомога міцніше, щоби навіть швидка течія не змогла нас роз’єднати.

— Друзі, небезпека — не у швидкості річки, а в її повільності. Біля берега легко заплутатись у водоростях, після чого можна вже не зрушити з місця. Та я позичу вам міцну палицю, щоби відштовхуватися, тому вам нічого боятися.

Коли човняр відійшов до краю пристані й почав поратися біля мотузки, Беатрис прошепотіла:

— Акселю, будь ласка, не розлучаймося.

— Ми й не будемо розлучатися, принцесо. Дивися, які вузли він в’яже, щоб утримати нас разом.

— Акселю, течія все одно може нас роз’єднати, хай би що казав цей чоловік.

— Усе буде добре,