Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Вбитого поклали неподалік од мене. Намагаюся не дивитись на нього, та це мені не вдається. Я бачу його закривавлене обличчя, вишкірені зуби, скляні очі. Чомусь весь час здавалося, що тепер моя черга, що незабаром і мене покладуть біля нього з проломленим черепом.
Щосили черпаю твань. Кожен рух лопатою дається з великим трудом, я весь змокрів, а нагрітися не міг — мене морозило.
Читачам важко навіть уявити, якими негідниками були ті, що носили есесівську форму. З благословення кривавого ката Гіммлера ці патологічні злочинці і маніакальні вбивці, починаючи від рядового есесівця чи паршивого єфрейтора і кінчаючи фюрерами всіх рангів, мали необмежену владу над мільйонами людей. На в’язнів вони дивилися як на покидьки, що їх треба використати на угноєння землі, попередньо висотавши з них усю мускульну силу. Вони старалися один поперед одного довести свою відданість фюреру та його божевільним ідеям. Адже фюрер пообіцяв їм за вірну службу райське життя на землі. Кожен із цих мерзотників мріяв про власний маєток на східних просторах.
Ніхто інший, як божевільний фюрер у своєму виступі 1941 року після параду есесівських військ без зайвого словесного камуфляжу поставив перед ними завдання — завоювати світ. Показуючи рукою на схід, він кинув одну фразу: «Німці! Перед вами світ, підкоріть його і владарюйте ним!» То був найкоротший з усіх його виступів. Маячну ідею завоювання світу носив у своєму серці кожен есесівець. Найплюгавіший із них мріяв дослужитися хоча б до чину гауптштурмфюрера[38], мати власний маєток, автомобіль і рахунок у банку. Ось чому він так запопадливо збиткувався над в’язнями, хизувався вишуканою жорстокістю, відверто демонструючи своє невситиме прагнення до панування. Він не задумувався над тим, що, може, колись настане розплата за вчинені ним криваві злочини. Він був лише рядовим кровожерної армії головорізів, а рядовому солдатові думати категорично заборонялося — за нього думав фюрер.
Кого-кого, а дурнів і негідників ніде не бракує. Вистачало їх і в Німеччині. Та одне — дурень сам для себе, а зовсім інше — дурень при владі. Тоді горе всім. Таким дурнем та негідником був і начальник нашого конвою. З нудьги він почав шукати собі розваг. Що не кажіть, а простояти чотирнадцять годин на варті не дуже приємно, та ще в цій клятій драговині. А коли врахувати ще й час, потрібний на дорогу від табору до місця роботи й назад, на чистку зброї, на лазню після роботи, то виходить цілих вісімнадцять годин. Правда, есесівців посилали в наряд через день, але й через день пробути вісімнадцять годин на ногах і втомливо, і нудно. Щоб якось згаяти час, вони вигадували для себе розваги. На них я надивився, працюючи на початку липня 1943 року в штрафній команді № 1.
Ми трудилися на дільниці завдовжки двісті метрів. Попереду були штрафні команди № 2 і № 3. Вони валили дерева, корчували пеньки, а ми копали водостічні канави й робили земляний насип майбутньої дороги. Штрафники старалися, як могли, а їх ще й підганяли. Тих, хто не витримував шаленого темпу, вбивали і заміняли іншими. Щодня в кожній штрафній команді доводилося замінювати двадцять-тридцять чоловік. Це була заздалегідь продумана сатанинська система знищення в’язнів, що «проштрафилися». В такий спосіб табірне начальство сподівалося стимулювати продуктивність праці інших освенцімських робочих команд. В’язні, як вогню, боялися штрафної, отже, вони будуть старатися на роботі і не порушуватимуть каторжного режиму. Так думало начальство табору. Власне, штрафні команди створювалися з метою залякати в’язнів, паралізувати жахом їхній опір, примусити їх працювати й коритися.
За інструкцією есесівці мали «перевиховувати» штрафників і навчити їх працювати. На практиці це означало, що з штрафника в найкоротший термін вичавлювали всю мускульну силу, доводили його до цілковитого виснаження, а потім знищували й заміняли іншим. А щоб це служило пересторогою для решти в’язнів, штрафників зумисне розсіювали по всіх блоках. Там вони своїм зовнішнім виглядом наочно демонстрували, що таке штрафна команда, наганяючи жах на всіх в’язнів.
Так зване «перевиховання» штрафників було облудною брехнею, бо в штрафних командах убивали не тільки тих, хто «лінувався» або вже остаточно знесилів, але й першого-ліпшого, залежно від примхи конвоїрів. Штрафник не повинен жити більше, як чотири тижні,— така була офіційна настанова табірної адміністрації. В’язні знали про це, і навіть найстійкіші з них занепадали духом. І дійсно, ті, хто потрапляв у штрафну команду, не жили довше чотирьох тижнів. Одні божеволіли, другі кінчали життя самогубством, третіх убивали капо чи конвоїри або відправляли в газові камери. Та серед в’язнів траплялися одинаки, які витримували місяць цієї страшної каторги. До таких виявляли «милість» —їх не душили в газовій камері, а розстрілювали. Розстріл вважався почесною смертю.
Штрафники розуміли безвихідність свого становища, та, хоч як це дивно, більшість сумлінно працювала, очевидно, надіючись на чудо. Така вже природа людини — сподіватися на порятунок у найбезвихіднішому становищі.
Самогубці кінчали з життям у такий спосіб: вони з лопатою в руках ішли на есесівця.Їїх тут же прошивали автоматною чергою. Без попередження. Річ у тому, що за інструкцією штрафникові заборонялося наближатися до есесівців. Траплялося, що конвоїр сам іноді для чогось підкликав штрафника. В таких випадках в’язень повинен був залишити лопату на місці, скинути мютцен, підійти до есесівця не ближче як на п’ять кроків і завмерти струнко, чекаючи вказівок. Найменше порушення цієї інструкції каралося смертю.
***
Ми копали старанно й квапливо, намагаючись не привернути до себе уваги жорстоких капо і начальника конвою. Правду кажучи, я не вірив, що доживу до вечора, а проте старався. Тут уже діяв колективний рефлекс: працювали всі, працював і я. І все це для того, щоб живим повернутися до табору, випити порцію баланди і впасти змученим, болючим тілом на матрац, склепити очі й ні про що не думати. Нари в бараці були тоді для мене єдиною мрією, єдиним острівцем спокою в цьому змученому жахами, затопленому кривавим безумством, жорстокістю і злобою світі, в якому
