Покарання - Роман Квант

Пшеничний спокійно на мене дивився, очікуючи почути правдиву відповідь. Такої відповіді не могло бути, бо я не знав нічого.

— Цю частину історії я тобі ще не розповідав. Твої батьки розповіли мені про цей роман. Він написаний від руки у зошитах. Це про потойбічного духа, якого із необережності викликав на контакт молодий письменник, знаходячись під впливом наркотиків. Цей дух його переслідує до останнього. Кілька місяців тому, вони були на дачі і знайшли ці зошити. Усе прочитали майже за день. За словами твого тата, фінал був вражаючим..

— А чим закінчується ця історія? — спитав я, ще не розуміючи, у яку гру з ним граю.

Адже я не пригадував, щоб колись писав подібну історію.

— Поразкою. Літератор трагічно помирає загадковим чином. Остапе, невже ти не пригадуєш, коли писав цей текст?

— Та не писав я цей бісовий текст. Немає в мене такого твору. Ти це вигадав.

— Ні, це ти вигадав, ніби його в тебе немає. Так легше жити, коли хвороба прогресує. Особа, що сидить в твоїй голові не хоче тебе покидати і усіма способами намагається залишитися на своєму місці. Пригадай уважно, коли і за яких обставин ти писав цей твір?

Через деякий час я відповів, що нічого не зміг пригадати, бо не вірю у цю дурницю.

— Гаразд, давай розберемо деякі речі по полицях. В клініці ти казав, що бачив Долину у кімнаті відпочинку серед інших хворих. Ми перевірили усі приміщення, шукали хвору чи навіть випадкову жінку за твоїм описом. Але нікого подібного ми не знайшли. Перевірили навіть медперсонал. Охорона реєструє усіх відвідувачів. А записи камер спостереження теж нічого корисного не показали. Отже, Долина тобі примарилася. А потім ти втік через туалет, розбивши вікно. Решітка там погано трималася і ти її зумів розхитати.

— Це нічого не доводить. Записи з камер спостереження обновлюють часто. Щось могли стерти, — заперечив я.

— Але ти усвідомлюєш, що Долина тобі привиділась у лікарні?

— Можливо. Адже у психлікарні мене накачали препаратами. Тому і виник образ Долини…

— А клуб «Аномалія». Чому ти уникаєш його останнім часом? Ти спочатку не вірив у аномалії, боявся їх. А потім під впливом наркотиків твої страхи почали малювати тобі утопічну картину світу. Ти жив у двох світах. Так ось: це вигаданий світ. Не існує духа з того світу. Він лише прописаний у твоєму романі.

— Де цей роман? — спитав я.

— Повинен бути в підвалі на дачі. Саме там за словами твого тата лежить кілька зошитів з цим твором. Якщо хочеш, можемо разом поїхати і подивитися.

— Ні, я не буду цим займатися, — збрехав я, бо мав намір зробити це потайки від усіх і більше всього від самого себе того, що сидить у темній частині моєї підсвідомості і шепоче мені різні страшні речі, які не хочеться робити.

— До речі, давай поговоримо про гідрофобію. Ти казав, що в твоєму наступному житті ти будеш страшенно боятися води.

— Так, казав. Тепер я знаю дату і причину своєї смерті. Оце прокляття лягло на мене від того духа, що мене переслідує.

— Ніяких проклять не існує. Вони з’явилися лише в твоїй голові. Тільки ти можеш віршувати у що вірити, а що залишати поза увагою. Зрозумій, Остапе, ти вигадав село Глибоководне, як місце, де можна ховатися від зовнішнього світу. Психотроп-Мага, щоб відчувати адреналін у крові, азартний ризик та авантюрні пригоди. Долина з’явилася, як віра в те, ким ти хочеш стати, але ніколи не станеш. А дату і причину смерті ти вигадав навмисне, бо тобі хотілося прожити вісімдесят шість років. Але з таким способом життя, як ти ведеш, ти стільки не протягнеш. Поглянь правді у очі.

Я намагався дивитися правді в очі і зазирнути в їх середину, в саме єство істини, яке було не досяжне для смертних. Але зрозумів, що ці пафосні розмови Пшеничного, його наставляння, як гуру ні до чого хорошого мене не приведуть. Адже ніхто більше не хоче вірити, що я опинився у справжній халепі один на один із розлюченим духом та дівчиною, якою стану у наступному житті.

— Хочеш, почути ще одну болючу правду? В дитинстві, коли тобі було років три-чотири, ти страждав на гідрофобію. Батьки водили тебе на пляж, але ти до смерті боявся води. І навчився плавати лише після чотирнадцяти років. Гідрофобія на щастя сама якось пройшла. Такі везіння трапляються вкрай рідко, — зауважив Пилип.

— Не було в мене ніякої гідрофобії, просто я не вмів довго плавати! — заперечив я, відчуваючи, що ці слова вихопилися в мене мимоволі.

Проте, я смутно, дуже важко пригадував якісь туманні образи себе маленького, який пручається і плаче, коли бачить воду і не хоче навіть намочити ноги на прохання батьків, коли палить сонце і стоїть тридцятиградусна спекотна погода.

— Образ Долини ти створив для того, щоб в тебе був явний наставник. Долина давала тобі поради, ділилася своїми філософськими поглядами на життя. А саме головне: вона змінила життя, бо кинула наркоту, своє темне минуле і почала усе з нуля. Ти захотів теж змінитися, але реально був не готовий до цього і тому Долину прописав у своїй уяві, як нову особистість. Безсвідомо ти прагнув духовного поєднання: Інь і Янь, чоловік та жінка. У кожної людини присутнє чоловіче та жіноче начало. От жіноче начало — це уявний образ Долини. Ти настільки перевтілився у цей образ, настільки став грати цю роль, що тепер дуже важко повернутися назад. Твоє альтер-его займає більшу частину простору свідомості.

— Стривай. Пригадуєш, коли ти мене просив спробувати проекспериментувати з уявними персонажами? Я хотів переконати Долину в тому, що її не існує, але вийшло так, що вона обернула ситуацію навпаки.

Я йому усе розповів. Пшеничний спокійно вислухав, а тоді вже почав говорити.

— Нічого дивного тут немає. Усе було в твоїй уяві, а отже уявний ти не існуєш насправді. Навіть уявна Долина, тобто частина твоєї особистості хотіла допомогти