Покарання - Роман Квант

Із штучним освітленням в руках я спустився по сходинках униз і почав повільно розглядати усі існуючі предмети. Промінь ліхтарика вихватив із кута темряви кілька старих картонних коробок та декілька мішків, у яких лежали старі радянські книги та журнали. Я почав їх передивлятися дуже уважно, сподіваючись знайти саме те, що мені так потрібно. Якщо вірити словам Пилипа (а в мене немає причин сумніватися), то у рукописі повинна критися розгадка усіх подій чи принаймні частина розгадки. Ймовірно, я знайду відповіді на усі питання, що непокоїли мене останнім часом. Але чому я не пам’ятаю, коли писав роман «Переслідування»?

На це питання ти теж знайдеш відповідь.

Коли? — подумки спитав я у самого себе.

Коли будеш до цього готовий.

Я вже втратив усяку надію знайти зошити і вирішив полишити цю марну справу. Треба вміти програвати. А попри те, якась наче невідома сила заставила мене ще раз перевірити одну коробку, на дні якої лежало кілька старих, потертих товстих зошитів. Я невпевнено простягнув руку та витяг один із них на денне, сонячне світло. На обкладинці першого крупними літерами було написано:

Остап Дорошенко

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

У мене від несподіванки перехопило подих і забракло думок в голові. Очі довго вдивлялися у написані моїм почерком слова.

Нарешті я добрався до цього твору.

Я обережно витяг ці зошити з під товстого шару пилюки та павутиння, відчуваючи запах пліснявості. Повітря під землею було дуже важким та застоялим і тому я швидше виліз на поверхню. Протерши першою-ліпшою ганчіркою зошити, я ввімкнув яскраве світло. Нетерпляче сів у крісло і, хвилюючись, почав тремтливими руками гортати сторінки зошита, пильно вдивляючись у текст, написаний від руки юним літератором.

Я перебігав очима строчки тексту і намагався швидко щось пригадати. Але ніяк не міг збагнути коли і яким чином я писав цей текст. Для мене цей роман був відкриттям, як і для кожного читача, хто вперше його відкрив. Отже, його написав не я.

Цей висновок принаймні пояснював деякі моменти. У мене ніколи не було амнезії та провалів у пам’яті, а тому я сподівався, що Пилип щось наплутав і авторство цього тексту належить іншій людині. Але я вирішив його не просто переглянути, а й почав уважно читати. Прочитавши кілька розділів, я зробив перерву, щоб поїсти. Дещо із прочитаного було зрозумілим, проте, більшість здавалося мені безглуздям.

Зокрема, дух, з яким вступив у контакт літератор, справив на мене враження. Читати було дуже цікаво і деякі епізоди були схожі на мої власні. Але саме страшне було те, що літературний стиль та кілька прийомів були дуже схожими з моїм стилем та літературними прийомами. Це ще нічого не означало, але неприємні думки в мене у голові заважали спокійно мислити про головне. Зокрема автор Остап Дорошенко міг бути хто завгодно. А я точно не писав такого роману ніколи. Можливо, Пилип вирішив так наді мною пожартувати. Або в мене справді виникли серйозні відхилення у психічному стані, амнезія, галюцинації та інші розлади нервової системи.

Після трапези, я повернувся до читання твору. Мене настільки захопив цей процес, що я забув про навколишній світ та реальний час, поринувши у фантастичний світ, який пропонував автор. З кожною новою сторінкою, я все глибше поринав у світ ілюзій, відчуваючи, що між мною та вигаданим персонажем Орестом є багато спільного. І не лише письменницька діяльність, алкоголізм та нездоровий потяг до спіритизму, а й погляди на життя, світобачення та ексцентричність особистості. У мене навіть складалося таке враження, що в цьому романі характер героя списали прямо з мене, майже усе без змін.

Час плинув дуже швидко, а відірватися від читання я вже не зміг. На вулиці вже стояла глибока ніч. Я навіть курити не виходив, а палив у приміщенні, кидаючи недопалки у чашку.

Міст, от що мені потрібно. Міст — це перехід між двома світами. На цьому мості все і закінчиться. Або поразкою або моєю перемогою.

Орест розповідав про міст, на якому він вирішив перехитрити духа і раз і назавжди зупинити його вплив. Він підриває міст і, послизнувшись, падає у річку, розбивши голову об каміння. Таким чином, дух вплинув на його свідомість і він наробив страшну, смертельну помилку в своєму житті. Останню помилку перед фінішем. На цьому роман закінчується таким трагічним чином.

Я страшенно втомлений і хочу спати, але не збираюся цього робити. Прочитавши твір, я починаю розуміти, що деякі речі виглядають зовсім інакше, ніж мені вважалося раніше і дійсність буває набагато складніше, ніж вигадана реальність у фантастичних творах літератури. Я вимушений зізнатися, що починаю потрохи вірити у своє пряме відношення до цього твору. «Переслідування» прямим чином на мене впливає і, ймовірно, від цього залежить моє подальше життя. До речі, про реінкарнацію там теж було написано, що Орест стане у майбутньому жінкою.

Усвідомивши деякі дрібні деталі, я почав відчувати страх та безпорадність, як людина, що одна опинилася посеред Тихого океану без їжі та води. Схоже, що Пшеничний, інші лікарі і навіть Зоряна виявилися праві. Так, вони мали рацію, коли казали, що я геть втратив розум від цих наркотиків і постійно відчуваю галюциногенні відчуття, марення. Доведеться мені повірити, що ніяких Долин не існує.

Не існує села Глибоководне. Не існує потойбічного духа Психотроп-Мага. Не існує такого майбутнього, куди я направлявся на зустріч із Долиною. Отже, це вигадка моєї хворої, затуманеної психотропними речовинами уяви. Але ж усе виглядало настільки реально та природно…

Не будемо робити поспішні висновки. Я ще досі відмовляюся вірити, що я божевільний. Можливо дуже скоро я знайду пояснення усім незрозумілим речам та явищам. Врешті решт, я на це заслужив право.

Правда, я вже не знав, у що мені вірити. З одного боку, я не вважав себе божевільним, а думав, що лише став жертвою наркотичних відчуттів та галюцинацій, які руйнували мою особистість. А, з іншого