Золотий Ра - Іван Іванович Білик

до сторожа Мітрадата. «Скільки разів бачив цього вірного царського пса, а ніколи й на гадку не спадало, — подумав Крез, — що саме він укоротить мені віку». В'язень заглянув у вічі персові. З-за дверей Мітрадат виказував холодні байдужі слова, але тепер у його темно-карих очах Крез не помітив тієї жорстокості. Коли ж Мітрадат сів між Крезом і прочиненими дверима й сперся шпакуватим підборіддям на руків'я меча, яке обхопив обома долонями, Крез уже все про нього знав. Коли людині сказати, що приймеш на себе всі її гріхи, від неї можеш вимагати чого завгодно. Очі в неї будуть безневинніші від ягнячих очей, сон її буде сном праведника, хоч хай би вона цілий день точила людську кров. А персів змалку навчали, що всі їхні гріхи в нескінченних війнах перейме на себе їхній цар. Бо цареві таке право дав сам бог Ахурамазда.

«Цей чоловік завтра чи післязавтра мене заріже», — думав Крез, намагаючись роздмухати в собі гнів на царського сторожа, але гніву так і не відчув.

Гнів охопив його трохи згодом, коли знову опинився сам. Він одсунув кухоль з водою та коржем далі від себе, але кухоль несподівано перекинувся й вода розлилась; отоді-то Крез остаточно знетямився. Відчувши, як хочеться йому пити, він роздратовано гукнув:

— Отак і ти однією рукою даєш, а другою забираєш! Кому ти досі зробив добро? Я вже не кажу про недругів чи людей для тебе далеких, але скільки горя завдав ти своїй сім'ї!

За дверима почулося шамотання, в'язень збагнув, що розмовляє сам із собою, відсунувся далі від калюжі на кам'яній підлозі й притих, але гнів його на Камбіса не проходив.

«Мало ти горя завдав своїй сім'ї? — повторив Крез уже мовчки. — Де твій рідний брат Бардья — того достеменно ніхто не знає, кажуть, пропав, а мені здається, ніби й тут не обійшлося без твоєї лихої руки. Ну, а твоя рідна сестра Атосса? Ти взяв її собі дружиною зразу після смерті вашого батька Куруша від масагетського меча. Нам, неперсам, здається гидко — брати жінкою рідну сестру, хоча в персів це дозволено. Хай воно буде на сумлінні ваших жерців. Ну, одружився з Атоссою, то вже бодай живи, але ти не такої вдачі: ти її разом з вашою матір'ю Кассанданою прогнав аж до моїх рідних Сард, а тоді оженився на своїй наймолодшій сестрі Роксані...»

Крез потроху забувся й уже голосно поспитав:

— А де тепер та твоя Роксана?

— Хто? — озвався з-за дверей перс.

В'язень тільки відмахнувся, мов од набридливого травневого комара. «Я знав її ще ось такенькою. — Крез нахилився й показав собі рукою на стіні, якою завбільшечки він пам'ятав Роксану. — Таке було веселе й стрибуче, мов козеня, та й виросло на гарненьку кізочку...»

Потім Роксану видали заміж за тисяцького воєводу кінних стрільців. «Дуже він був їй до пари, — проказав собі Крез, — обоє молоді й такі гарні, наче намальовані на єгипетських саркофагах лики померлих душ». Таке порівняння здалось Крезові дуже вдалим, і він уже голосно його повторив, зиркнувши на важкі куті двері:

— Наче намальовані на саркофагах лики єгипетських мерців.

«А він звелів убити Роксаниного чоловіка, хоч той йому доводився сином рідної материної сестри, а Роксану взяв собі жінкою», — спогадував старий Крез. Сам того не усвідомлюючи, він любив царівну ще й через те, що вона йому нагадувала дружину його давно загиблого сина Атіса, лише була чорнявіша за ту.

«Як побивалася бідолашна за чоловіком! — похитав головою Крез. — А як не хотіла виходити за брата Камбіса — вона люто ненавиділа його. Вдалася навіть до царських суддів: чи дозволено персові брати жінками зразу двох своїх рідних сестер?» Але чим є царські судді — те Крез добре знав і сам. Судді постановили: такого закону справді нема, зате є інший; він дозволяє цареві робити все, як той уважає за краще. «Царські судді бояться прогнівати свого володаря й завжди чинять йому на догоду», — тепер уже вельми сердито покрутив головою Крез, який теж був царем і знав удачу царських суддів.

«Камбіс узяв Роксану з собою в єгипетський похід. А вона скільки жила в цьому Єгипті, — зітхнув Крез, — стільки й плакала».

Якось після вечері Камбіс наказав привести левеня й молодого песика й нацькувати їх одне на одного. Після досить довгого змагання гору почало брати левеня. Тим часом брат того цуценяти гавкав і намагався зірватися з повідка, тоді таки зірвався, кинувсь допомагати братикові. Вдвох вони зрештою задавили левеня. Всі царедворці були задоволені, весело розважався й сам цар, тільки Роксана чомусь гірко плакала.

— Я її спитав, чому вона плаче, — вголос промовив Крез, — може, стало шкода левеняти? А вона тихо каже мені: «Як то добре мати брата! Брат завжди пособить. А нам немає від кого чекати спомоги...»

«А я їй кажу, — повів Крез уже мовчки, — мовляв, нікуди не дінеться ваш брат Бардья, царевич — не камінчик у морі, ось приїде з Персії черговий гонець... А Роксана одно плаче та й плаче: «Ой, ні... Ой, ні...» Та Камбіс почув її нарікання, бо як розмахнеться та як ударить Роксану по обличчі навідліг — вона й змертвіла...», Крез тільки спогадував ту подію й навіть подумки не розмовляв, аж поки уява перенесла його в інший день і в інші обставини, тоді він підвівся на старечі ноги й почав поволі ходити кліттю з кутка в куток.

Після тієї розваги з левеням минуло місяців чотири. Був сухий спекотний день, цар з царицею та всім почтом сиділи під зробленими зі страусового пір'я парасолями в Сесострісовому палаці. Камбіс їв кіпрський виноград, а Роксана потяглася до глечика біля ніг і взяла з нього дві пишні квітки білого лотосу. Обскубши з першої квітки всі пелюстки, вона махала нею доти, аж поки цар перестав їсти свій виноград.

— Який з цих двох